Сповідь людини, яка прийшла до усвідомлення своєї української ідентичності

Від редакції. Як ми вже повідомляли, «Кобза» визнала переможцем в номінації «Українець 2020 року в Росії» голову  Нижнєкамської НКА «Українське товариство «Вербиченька» Євгена Вікторовича Савенка. Цього визнання він був удостоєний «за багаторічне самовіддане служіння українській діаспорі; за багаторічне лідерство в українській регіональній організації; за активну дослідницьку та архівну діяльність, за передачу документів до архівів України і за увіковічення пам’яті історичних діячів шляхом відкриття меморіальних дошок». Гадаємо, читачам буде цікавим дізнатися про лауреата більше. Тому попросили Євгена Вікторовича розповісти про себе в розрізі того, як і коли  він, людина яка народилася і прожила життя в Росії,  усвідомив себе етнічним українцем,  що спонукало його до створення національно-культурної  автономії  і активної не тільки громадської, а й культурно-просвітницької діяльності. І ось що він нам написав:

« Я народився 25 жовтня 1955 року на березі Тихого океану, в місті Находка Приморського краю. Батьки – родом з півдня Воронезької області, але зустрілися і одружилися на Далекому Сході. Мама походила з сильно русифікованої місцевості, а батько був стовідсотковим, як кажуть, «щирим українцем». До війни навіть вчився в українській школі і до кінця життя говорив з помітним українським акцентом: російське «мисочка» вимовляв як «мысочка», «вилочка» як «вылочка».

Коли мені виповнилося шість місяців, батьки вирішили повернутися додому до Воронезької області. Але в Розсоші, малій батьківщині батька,  роботи не було, і вони  поїхали «шукати собі долі у Воронезі», а мене залишили у бабусі. Тож до школи я ріс в Розсоші, в україномовному і сповненому української культури середовищі. Пізніше прочитав у спогадах Олександра Довженка, який був в Розсоші під час війни і згадує: «У Розсоші українську мову частіше почуєш, як у Києві».

Це було чудове дитинство. Я був одною дитиною на весь «крайок». Всіх сусідок називав по батькові:  Іванівна, Михайлівна… Виспівував пісню «По дорозі жук, жук…». У сусідів  Шереметів був «стрічек» (мабуть, від слова «зустрічатися»), де збиралися  вечорами спільно читати Біблію. Завдяки цьому я  на все життя запам'ятав біблійні сюжети і картинки зі Святого Письма.

У бабусі була крита очеретом хата-мазанка з долівкою, грубою, віконницями, призьбою. Під вікнами росла і чудово пахла шипшина. Бабуся забороняла мені бігати призьбою, але я потайки від неї таки бігав, і це була така  екстремальна дитяча пригода. Влітку спав на долівці в купі ганчірок, яке бабуся називала «собачим кублом». Якщо було дуже жарко -  то на вулиці під яблунями на трофейному  розкладному італійському ліжку.

Моє щасливе дитинство закінчилося влітку 1962 року. Приїхали батьки і забрали до школу у Воронезі, де довелося майже півроку навчатися говорити російською. Перша моя вчителька Ніна Іванівна Гополяк  (потім,після розпаду Союзу, вона викладала в українській недільній школі) розуміла мої проблеми, а от однокласники ні. Коли  я говорив  «як до бабусі», з мене сміялися, я, ображений,  ліз битися, але і сам нерідко повертався з школи з синцями.

Ніколи не забуду як  вперше побачив чай. У бабусі - узвар, молоко, на свята  ситро за 22 копійки, а тут нас, першокласників,  привели під час перерви в їдальню. Вермішель з котлеткою я здолав відразу, а що таке чай, не знав. Дивлюся - всі п'ють. І я скуштував: тепле, солодке, але ... Словом, чайної церемонії для мене до сих пір не існує.

На літні канікули знову їхав в Розсош до бабусі, і варто було переїхати річку Дон, знову переходив на українську. Українське  в мені жило в той час органічно,  без жодного напруження,  бо багато хто з  друзів-ровесників,  сусідів  мали українське походження і українські прізвища: Кладько, Бабенко, Юрко…

Так тривало до 8 класу. Потім я вступив на навчання на військового фельдшера, потім почалися гормональні бурі, служба в армії. Українство в мені надовго заснуло. Після армії закінчив Воронезький державний медичний  інститут і за практикою тих часів, як молодий спеціаліст, «добровільно-примусово» відпрацьовував три  роки у селі Нова Калитва Розсошанського району на березі Дону. Це були місця, які можна було назвати малою батьківщиною. Один з моїх пацієнтів навіть знав мого діда і називав мене ім'ям мого батька. Знайшлися люди, котрі пам'ятали мене дитиною.

Після закінчення відпрацювання на селі я вже був одружений, постало питання власного житла, майбутнього для дитини. Був намір переїхати в Україну, але в Харкові для мене роботи не було, у Воронезі теж. І тут ми дізналися, що в Нижнєкамську в Татарії, де йшла комсомольська будова, потрібні спеціалісти. Там було хороше продовольче забезпечення і швидко давали квартири. Житло ми дійсно отримали дуже скоро і робота була хороша, але люди були інші - інший світогляд, інша поведінка в побуті. Я затужив за веселими  жителями півдня з їхньою  швидкою говіркою. У 1993 році раптово помер мій батько. В той день я вперше за багато років знов заговорив українською. Взяв сина на руки, заплакав і сказав: «Бідна ти моя дитино, сироти ми з тобою».

Розпад СРСР перевернув життя дуже круто. Татарський  національний рух в ті часи був  досить агресивним. Ходили чутки, що російськомовних  в Татарстані закликають збирати загони самооборони. Виїхати звідти  було і складно,  і боязно. Восени 1995 року відсутність україномовного  оточення стала відчуватися дуже гостро, особливо після смерті батька. Я став думати про українську організацію в Нижнєкамську, бо вже чув про створення подібних організацій в Татарстані.

Останьою краплею, що підштовхнула мене до створення такої організації став випадок з сином. Він в той час відвідував садок з поглибленим вивченням англійської мови. Якось,  в кінці вересня, ми їхали в трамваї,  і нас обігнав молоковоз, традиційно розфарбований в два кольори – жовтий і блакитний, як кольори українського прапора.  Я побачив цей молоковоз, його кольори і на мене нахлинули почуття. Мимоволі звернувся до сина українською: «Синку, ходи до мене». Син почув, що до нього звертаються не російською і почав відповідати мені англійською. Я отетерів: дитина не розуміє національної мови діда і батька. Треба було щось робити. Згадалося: «Якщо не ти, то хто,  якщо не зараз, то коли?»   До того ж, у мене було відчуття провини перед моїм батьком. Він дуже не хотів, щоб я їхав в Татарстан. Врешті-решт, сказав: «Ну, що ж, поїздиш  країною.  Я змолоду теж поїздив, але все ж повернувся на рідну землю». Подумалося: «Виїхати я не можу, але можу  повернутися,  хоча б духовно,  до землі моїх українських предків, до її історії, до її мови».

З пропозицією створити українську організацію  звернувся до знайомих українців, які жили в Нижньокамську. Василь Андрійович Пелещак, родом з Галичини, почувши таке , майже злякався і запевнив, що татари нам просто відірвуть голови.  Також звернувся до Євгенії Федорівни Риковцевої. Яскрава, артистична жінка, родом - киянка, вона на той момент керувала в місті творчим колективом «Ліра». Євгенія Федорівна сказала, що вона не проти, що згодна підтримати мене. Але у неї є її «Ліра», і вона прийде тільки на три перші зустрічі.

Запропонував приєднатися до створення організації і знайому медсестру Тетяну  Назарніну, яка була родом з Городні на Чернігівщині.  Вона відповіла, що у неї двоє маленьких дітей, тому нікуди вона ходити не зможе, але допомогла написати оголошення українською мовою. Я з її оригіналу зробив десяток копій, і ми з сином увечері, на трамвайних зупинках клеїли ці оголошення. Одночасно, Євгенія Федорівна Риковцева привела мене в салон «Ідель», де збиралися росіяни.  Я хотів попросити у них підтримки і поділитися досвідом створення  національної  організації.

Увійшов в салон «Ідель» і привітався з усіма українською: «Добрий вечiр, панове». Подивилися на мене з подивом. Мені було надано слово, я розповів про свої плани зі створення української організації. Мене запитали, чия це ініціатива і хто буде її очолювати, але  відповідей у ​​мене не було. Присутні тоді порадили шукати для цього якусь активну пенсіонерку, і майже всі заявили, що у них є знайомі активні українці, які обов'язково підтримають організацію. Втім, далі цих обіцянок справа не пішла.

Звернувся до міської  адміністрації. Запитав, хто курирує національні відносини. Таким чиновником виявилася начальник відділу культури Венера Саміковна Кістєєва. Я знав цю жінку, бо раніше вона була директором школи, в якій навчалася моя старша дочка Анастасія. Венера Саміковна вислухала мене і погодилася безкоштовно надрукувати в міській газеті оголошення такого змісту: «Українці, нащадки українців, люди, які  жили в Україні і які пам'ятають тепло цієї землі, запрошую вас на зустріч 7 жовтня в 15.00 годин в салоні «Ідель» в парку атракціонів».  5 жовтня 1995 в міській газеті «Ленинская  правда» було надруковано моє оголошення, і цей день можна вважати історичним для нашої теперішньої національно-культурної автономії.

На першу зустріч йшов на ватяних ногах. Мимоволі згадався мені кубинський диктатор Батіста (керував Кубою до Фіделя Кастро). Батіста писав, що під час перевороту у нього був пістолет з одним патроном, щоб  в разі невдачі застрелитися. Настрій у мене був приблизно такий же самий. На моє оголошення відгукнулися 11 чоловік. На наступній зустрічі мене обрали головою, чим я  був щиро здивований, адже народився і ріс поза Україною, в українській  школі не вчився, а моя українська не була бездоганною. Мені було всього 40 років, багато з тих, хто прийшов, були старшими за  мене. Погодився очолити організацію з надією, що з часом прийде людина більш гідна і я передам їй  кермо влади. Але так і не дочекався.

На одну з перших наших зустрічей прийшла познайомитися одна із засновниць Товариства відродження російської культури Галина Борисівна Зиміна. Вона привітала мене з обранням, порадила на всіх зборах в кінці влаштовувати чаювання з розмовами за життя. Ми домовилися, що наша українська і російська організації стануть партнерами, про можливе  створення спільного «Товариства відродження слов'янської культури». Я вийшов проводити Галину Борисівну на ганок, і вона, один на один, сказала мені слова, які я не забуду ніколи. Вона сказала, що ейфорія скоро вляжеться і почнуться труднощі в усьому -  і в самій організації, і поза нею. Дала пораду: «Будь терплячий і все зноси мовчки, не огризайся. На обраному шляху троянд і успіхів буде мало, а шипів і бруду більш, ніж достатньо. Якщо не відчуваєш в собі готовність до самопожертви, то краще залиш цю справу відразу». Пророчі слова мудрої жінки, які я потім згадував не одну тисячу разів.

 У мене небагато було життєвого досвіду і абсолютно ніякого досвіду керівництва.  Я не знав, як треба керувати організацією, але чітко знав, як не треба. Комсомольцем ніколи  не цурався громадської роботи і бачив багато комсомольських лідерів. Більшість з них відчувала себе непогрішимими вождями. За все бралися самі і ніде не встигали, а потім зривали зло за свої невдачі на інших. Це був той стандарт керівництва, який я не сприймав.

 Відразу виникла небезпека, що наша організація перетвориться в клуб любителів випити і посидіти за столом. А якщо людина приходить не випити і поспівати за столом, то де її  місце в організації? Хотілося,  щоб ми стали громадською організацією в повному значенні цього слова. Людям, які   приходили в наше українське Товариство, я давав маленькі доручення. Якщо у людини виходило, давав ще. Якщо не виходило, заспокоював:  мовляв, ти все одно кращий за всіх, вийде наступного разу. Але і самому доводилося працювати в організації більше за інших. Тільки це давало моральне право керувати людьми  і питати з них. Якщо людина відходила від організації, то я був вдячний їй за те,що вона зробила, нехтуючи тим,що не змогла зробити. Так поступово за перші три роки вдалося зібрати  актив - діяльне ядро ​​організації. Саме це ядро ​​і стало могутнім «локомотивом», який  помчав Нижнєкамську «Вербиченьку» до успіхів.

Із 1998 року «Вербиченька» стала частиною загальноросійського українського руху. Серед керівників інших організацій я довгий час відчував себе «гидким каченям» в зграї «білих лебедів». Вчені, літератори, діячі наук і я, скромний доктор з провінції. Втім, досить скоро придивився і побачив деяких з цих людей без «лебединого» глянцю.

 На початку цього століття ставлення  з боку керівництва Росії до українських організацій в Росії стало змінюватися.  Агресивний націоналізм деяких їхніх членів і керівників  викликав розмежування в самих цих організаціях і давав юридичні приводи для їх закриття. Треба було визначатися в стосунках з владою і з материковою Україною. Усередині «Вербиченьки»  ми не раз вели розмови про це з метою виробити нашу спільну стратегію поведінки і не допустити розвалу Товариства.

Доленосним і поворотним роком в моєму житті і в житті нашого Товариства став 2004 рік. 20 січня я знайшов в Казанському архіві унікальні, раніше невідомі документи про Михайла Грушевського. А в березні того ж року документи подібної цінності в Московському архіві. Через деякий час зрозумів, що ці документи є невідомими в Україні і захотілося встановити меморіальну дошку Грушевському в Казані. Встановити її вдалося, про це багато писалося (див. зокрема, Історія Нижнєкамської «Вербиченьки» - Ред.), і я не стану детально зупинятися на цій темі. Але хочу згадати про  двох людей - президента України Віктора Ющенка і свою маму  Валентину Антонівну.

  Із  Президентом Віктором Ющенком вперше я особисто зустрівся в серпні 2005 року в Казані. У Татарстані урочисто святкували 1000- річчя Казані і одночасно в цьому місті проходив саміт СНД. Національні організації, що  працюють в Татарстані встановили на казанському іподромі свої намети, і до них в перерві засідання прийшли керівники країн СНД. Я стояв біля українського намету, до якого підійшов Віктор Ющенко зі свитою. Безумовно,  я хвилювався і, мабуть, через це  підкреслено урочисто представився йому: «Голова Українського товариства «Вербиченька» Євген Савенко». Ющенко уважно і трохи лукаво подивився на мене, і так само  урочисто відповів: «Президент України Віктор Ющенко».  Потім було недовге, але веселе застілля. Коли поверталися з нього,  то довго сміялися над моїм діалогом з президентом України.

 Друга зустріч з Віктором Ющенком відбулася в серпні  2006 року  в Києві на IV Всесвітньому  форумі українців. Вранці, 18 серпня, перед Палацем «Україна» я стояв у натовпі делегатів і розмовляв з моєю давньою і доброю знайомою  Мирославою Філіпповою з Омська. Раптом до нас підійшла співробітниця посольства України в Росії Ольга Дарибогова і каже: «Ходімо зі мною,  треба займати місця в залі». Я сказав, що в моєму запрошенні вказане моє місце, і тут дізнаюся від неї, що повинен сидіти в першому ряду,  бо маю отримати нагороду з рук Президента України. «Яку нагороду? – питаю. - За що?» -  «Орден, ти що не знав?» - «Не знав!!!»

 Виявилось, що Юрій Кононенко ( перший заступник голови Об’єднання українців Росії у 2005-2008 рр. – Ред.)  звернувся до мого заступника у «Вербиченці» Людмили  Найденко, і вона підготували відповідні нагородні документи.  Мене не повідомили про це, бо я тоді був у відпустці у Воронежі з сином. Таким чином про те, що нагороджений,   дізнався тільки за півтори години до отримання нагороди.

Для мене це був шок, мене тихенько трясло. Мировслава Філіппова, яка теж мала отримати нагороду, бачила мій стан, бо вона лікар, як і я,  дала мені чотири  таблетки валеріани,  щоб я заспокоївся. Сиділи ми з Мирославою в першому ряду.  Коли почув своє прізвище, піднявся на сцену. Президент вручив мені Орден (Орден «За заслуги» ІІІ ступеня» - Ред.), потиснув руку, сказав відповідні слова, сфотографувалися. Але коли я зібрався  вже йти зі сцени,  почув трохи насмішкуватий голос Ющенка: «А поцілувати?!»  При цих словах я перестав хвилюватися і впав в ступор. Повільно повернувся до Президента, а він очима показав мені наліво від себе. Там стояла гарна жінка в українському національному одязі з квітами в руках. Вона була вища за мене на дві  голови. Не пам'ятаю,  як дістався її щічки  і поцілував, але повернувся на своє місце вже з її квітами – це пам’ятаю точно.

Тоді в діаспорі це була рідкісна нагорода. В один день зі мною орден «За заслуги» отримали Василь Дума (голова ради ОУР – Ред.), Володимир Самборський (голова НКА українців  в м. Сургут – Ред.), Володимр Нємков (гендиректор АТ «Газтурбосервіс», м. Тюмень – Ред.), Володимир Пілецький (голова Українського товариства «Дніпро», м. Нєфтєюганськ – Ред.).  Отримали, вважаю, заслужено. Але ці люди, займаючи високі посади у нафтовій галузі Росії, мали можливість спонсорувати українські організації, а я, на той час  лікар медчастини Нижнєкамського хімкомбінату – ні. Тому приємно було усвідомити, що державної нагороди України був удостоєний безпосередньо за свою громадську  роботу.

На жаль, той день запам'ятався ще однією, але вже неприємним подією. В кінці дня Василь  Дума, який  керував українською громадою Росії , зібрав всіх в банкетному залі. Щось то сказав. Потім піднялася Наталія Литвиненко (Наталія Литвиненко-Орлова,  у минулому голова ГО «НКА українців Мурманської області» - Ред.). Говорила голосно і пристрасно, так як вона вміє. І запитала Василя Думу: «Чому нагороду отримав лише Савенко, у нас що мало інших гідних людей?». Я не пам'ятаю відповідь Думи, але настрій був зіпсований, це була навіть не ложка дьогтю, а набагато більше. Дума після цього  пішов, слідом за ним пішов і я. До цього з Наталією Литвиненко у нас були чудові відносини, тому, що це було і в чому причина, досі зрозуміти не можу. Образа за те, що не попала у список відзначених? Але зараз бачу по фото - у неї такий же, як у мене,  орден «За заслуги» є, була  нагороджена Указом Ющенка наступного 2007 року . І слава Богу.

Коли я зателефонував мамі з Києва і сказав що у мене є український державний орден, вона мені не повірила. Потім, по дорозі в Казань, ми на п’ять  хвилин зустрілися на станції Лиски, я показав свою нагороду, вона насилу повірила. У вересні 2006 року мама приїхала на відкриття меморіальної дошки Грушевському в Казані. Вона стояла з розгубленим обличчям, слухала, дивилася і мовчала. Моя дорога мама,  не помітила, коли її син подорослішав і попрямував своєю дорогою…

Потім за моєї ініціативи в Казані були встановлені ще дві  меморіальні  дошки видатним українцям - Оксані Петрусенко і Давиду Бурлюку, була робота в архівах з документами про перебування в Казані Тараса Шевченка, Дмитра Яворницького …. Пишаюся тим, що був запрошений з доповідями до польського Холму, двічі до Мюнхену на міжнародні конференції, присвячені дослідженням з життя видатних діячів української культури і науки.  Причому доповідав не про те, що я думаю, про ті чи інші відомі події, а доповідав про результати власних досліджень і знахідок.

 Після закриття федеральних українських організацій в РФ всі сили кинув на популяризацію української культури в Росії. Росіянам треба розповідати, а українцям нагадувати про талановитих українців, які жили, творили в Росії  і несли світло всім народам Росії, України і світу. Більше п’яти  років веду в інтернеті сторінку «Золоті імена України». Готую літературно-музичні зустрічі про перлини української культури. Я їх готував і раніше, але, провівши захід у Нижнєкамську, заспокоювався.  Тепер же, кожну нову підготовлену лекцію-зустріч прагну показати в різних містах. Так, зустрічі, присвячені творчості Миколи Лисенка, проводилася шість  разів в українських громадах Поволжя, зустрічі, присвячену Кропивницькому, п’ять  разів.  Подібні заходи сьогодні в Росії ніхто більше не проводить.

 Дуже боляче переживаю всілякі негаразди всередині українського руху Росії. Тому не вступаю ні в які коаліції ні проти кого. Для цього є вагомі причини. У 1917 році, між лютневою і жовтневою революціями в Казані, була численна і діяльна українська громада. У архівних папках я знаходив окремі листи з листування,  яке вона вела з Київської Центральною Радою. Я довго шукав архів цієї організації в Державному Казанському архіві. Передивився все, що можливо. Врешті-решт,  мені дозволили попрацювати з архівом Казанського губернського жандармського управління. Там зберігаються приголомшливі документи. Згадався підручник «Історія КПРС». В архіві я читав по суті хрестоматію до цього підручника. Я читав прокламації більшовиків, надруковані на маленьких листочках цигаркового паперу. Рапорти, доноси. Жандарми знали про революцію все. Вони контролювали листування революціонерів. Одні листи, прочитавши відправляли адресату, інші вилучали, а на треті навіть відповідали (чернетки збереглися). У Казанському архіві зберігаються навіть листи знаменитого «мисливця за провокаторами» Бурцева. Але жандарми за день до арешту спалила списки агентів і відомості на отримання ними грошей. Нікого не видали.

Думаю,  що сучасні «компетентні органи» знають про нас все. І не просто знають, але направляють нас, українців Росії,  в потрібне їм русло, а, коли є нагода, то й зіштовхують лобами. За роки роботи в українському русі я бачив багато каламутних людей,  які яскраво з'являлися невідомо звідки і потім безслідно зникали невідомо куди. Немало бачив клінічних шизофреніків. Бачив конфлікти в українських громадах через дрібні особисті  образи, а іноді й зовсім на порожньому місці. Сьогоднішня справжня історія української діаспори в Росії нам маловідома. Можливо, колись, ми, або наші нащадки,  про неї дізнаються більше, і тоді виявиться, що найбільш «свідомі», як ми вважали, діячі українського руху в Росії були на службі у влади і метою їхньої занадто активної «діяльності»  було завдання розвалити українські організації в Росії.

Через це не підписую ніяких листів, тих чи інших протестів, хоча іноді втрачаю через це  друзів. На жаль,  образилася на мене за те, що я її не підтримав,  Людмила Мельник (голова Спілки українських жінок Москви  – Ред.). Дуже шкода, мені подобалося з нею співпрацювати.

У 2010 році сімейні обставини склалися так,  що я був змушений переїхати на проживання в Казань. Переживав я, переживали мої соратники з «Вербиченьки».  Але протягом року ми пристосувалися працювати «на удаленке». Я часто буваю в Нижньєкамську, у нас постійний і надійний сучасний зв'язок а,  головне, -  надійна, випробувана команда,  якою  Україна може пишатися. Це велика удача,  що в нашій автономії склався такий плідний колектив однодумців.

 Пишаюся сином Віктором. Він в українському русі з п’яти  років. Пройшов усе: глузування в школі, щотижневі відвідування української недільної школи, а зараз допомагає мені в продготовці  і проведенні заходів НКА. Коли прийшов час отримувати документи на паспорт,  в розділі «національність» написав – «українець». Пишаюся цим. Коли народилася внучка,  в її свідоцтві про народження прочитав: «Отец - Савенко Виктор Евгеньевич, украинец». Горджуся цим, не менш ніж Орденом і меморіальними дошками. Зараз син готує документи на отримання свідоцтва закордонного українця. Зростає онука. Наскільки українство проявиться в ній, я не знаю. Але сало ще у трирічному  році їла із задоволенням. Коли ми йдемо з нею повз м'ясного магазину, просить: «Діду,  купи сала». Як далі буде, побачимо…

 Я не знаю, скільки ще Господь відпустив мені життя.  Я щасливий зараз тим, що займаюся улюбленими справами: забираю з садка і спілкуюся цілий вечір з онукою,  пишу статті на українську тематику…  Що ще додати? Минулого року на прохання сайту «Кобза» я написав «Історію Нижнєкамської «Вербиченьки». В ній – майже все моє свідоме і активне українське життя за останні 25 років. Але воно не закінчене, і я сподіваюсь, що своєю дослідницькою і журналістською роботою ще зможу послужити своїй етнічній Батьківщині.

Євген Савенко, голова Нижнєкамської НКА «Українське товариство «Вербиченька»

На світлинах:

1. Євген Вікторович Савенко

2. Сучасний вид Розсоші – міста, пов’язаного з дитячим «українським періодом» життя Є.Савенка

3. Перша зустріч з Президентом Віктором Ющенком. Казань, серпень 2005 р.

4. Із «Вербиченькою» біля меморіальної дошки М.Грушевському. Казань, вересень 2006 р.

5. Друга зустріч з Президентом Віктором Ющенком. Київ, серпень, 2006 р.

6. Під час нагородження Орденом «За заслуги». Київ, серпень 2006 р.

7. Євген Савенко з мамою, сином і дружиною біля меморіальної дошки О.Петрусенко. Казань, 2008 р.

8. З дочкою Марією і сином Віктором

9. На Міжнародній конференції, присвяченій М.Грушевському,  в польському Холмі, 2016 р.

Додати коментар


Захисний код
Оновити

Вхід

Останні коментарі

Обличчя української родини Росії

Обличчя української родини Росії

{nomultithumb}

Українські молодіжні організації Росії

Українські молодіжні організації Росії

Наша кнопка