Після завоювання Іваном Грозним Казанського та Астраханського ханств в середині XVI ст., кордони Московської держави на сході та південному сході поширились до Уралу та Каспію. Не зважаючи на достаток родючих земель та богатство волзьких рибних угідь південно-східні території ще довго лишалися незаселеним "Диким полем".

Поселення українців в Саратовському Надволжі

(XVIII - початок XX ст.)

Після завоювання Іваном Грозним Казанського та Астраханського ханств в середині XVI ст., кордони Московської держави на сході та південному сході поширились до Уралу та Каспію. Не зважаючи на достаток родючих земель та богатство волзьких рибних угідь південно-східні території ще довго лишалися незаселеним "Диким полем".

Колонізація північної частини майбутньої Саратовської губернії почалась наприкінці 1680-х років [1]. З будівництвом Царицинської захисної лінії і розселенням козаків у волзькому правобережжі Саратовського краю стало безпечніше.

Важливу роль в освоєні Саратовського Надволжя відіграли переселенці з України. Перші українці на берегах Волги з'явилися в часи царювання Петра I. Запорозькі козаки "попав в царскую немилость" були відправлені на будівництво і захист Царицинської захисної лінії. Іван Крип'якевич відзначав, що: "… за часів гетьманства Івана Скоропадського (1708-1722 рр.), … цар розпоряджався українським військом ще більш безоглядно, як за Мазепи, висилав козацькі полки … на тяжкі роботи, на нові укріплення, на "лінії" між Доном і Волгою" [2]. Мабуть, це були козаки Стародубського та Переяславського полків, яких Петро I відправив служити під Ладогу і Царицин кількiстю 20 000 чоловік [3]. Саратовський історик-краєзнавець А. Гераклітов стверджував, що під час перебування Петра I в Царицині, до царя звернувся малоросіянин Яков Житков з проектом дозволити йому розселити біля цього міста малоросіян. "Петро так зацікавився Житковим, що наказав йому їхати разом з собою в Астрахань, де і мав з ним з нагоди переселення докладну розмову. Результатом цієї розмови був указ із астраханської губернської канцелярії, який дозволяв Житкову розселяти малоросіян в зазначених ним місцях, що і сам Петро I підтвердив в третій раз на зворотному шляху із Персії, перебуваючи в Царицині в 1722 р." [4]. На даний момент архівні документи, якi підтверджують версію про заселення Саратовського Надволжя українськими козаками, доки не виявлені, проте, скидати її з рахунку не варто, оскільки існу є ряд непрямих підтверджень на її користь. Наприклад, в 1870-х роках в слободі Баланда С. Г. Іллюмінарским були записані "Малороссiйскiе песнi" [5], переважна частина яких є козацькі балади. Також серед саратовських українців існує чимало переказів та легенд про першепоселенців - запорозьких козакiв.

1740-ві р. можна умовно вважати початком економічного освоєння українцями Саратовського Надволжя. В 1742 р. бiлгородський купець Морозов, на річці Медведицi біля гирла річки Терси заснував "железоделательний завод". Для забеспеченя свого підприємства робочою силою, Морозов купив робітників кiлькiстю 206 чоловік, з яких 120 були малоросіяни. Працювати на "железоделательном заводе" малоросіянам довелося недовго, через невеликий період часу купець повинен був робітників - малоросів кiлькiстю 110 чоловік відіслати до попереднього місця проживання [6].

В 1747 р. було започатковано державний соляний промисел на оз. Ельтон. Більш підприємливі чумаки-українці, не лякаючись труднощів, підрядилися возити сіль з Ельтонського озера до м. Саратова та м. Дмитрівська (сучасне м. Камишин). На протилежному березi Волги вiд цих міст були збудовані соляні магазини [7], поблизу яких і почали розселятися чумаки. В сенатськім Указі від 15 березня 1754 р. повідомлялось: "Всем тем малороссиянам, кои там обретаются, и к возке соли обзаводились волами и всяким припасами, как при Саратову, так и при Дмитриевску на луговой, а не на горной стороне бить (виделено - И.Ш.), и скот свой пасти, лес незаповеданний рубить на починку их телег позволить" [8].

З початку заснування ельтонського соляного промислу українські чумаки возили сіль за домовленiстю, яка укладалася з підрядчиками. В 1797 р. Указом Сенату чумаки були зроблені державними солевiзниками і знаходились в такому стані до 1828 р., коли їх перевели до категорії державних селян.

Ельтонські соляні промисли мали всеросійське значення і давали 6,5 - 7 тис. пудів солі за рік, тобто дві третини солі, яка видобувалася в державі [9]. На початок XIX століття державні соляні візники мешкали в слободах: Покровська, Узморря, Пестравка, Порубiжка, Миколаївська, Котово, Володимирівка, Рахінка, Самійлівка [10], декілька пізніше, в 1806 р. селяни-українці слободи Красний-Яр і Пісчанка були викуплені державною скарбницею у Наришкіних і переведені в категорію державних солевiзників. Причиною таких дій стало бажання уряду збільшити кількість видобутку солі, для чого і знадобились додаткові чумаки.

Чумаки дбайливо ставились до традицій своїх батьків та дідів. Герб міста Енгельс (сучасна назва слободи Покровської) і донині нагадує про національну належність першопоселенців і характер їх трудової діяльності: щит, на жовто-блакитному тлi якого зображено вола з повним чаном солі на спині.

В 1850-х роках соляний шлях від озера Ельтон до слободи Покровської був закритий, необхідність російського уряду в чумаках відпала и українцi-чумаки звернулись до хліборобства.

В першій половині XVIII ст. чималий потік переселенців-українців до саратовської землi надходив в наслідок "вільної" колонізації. Неорана цілина, безкрайні простори приваблювали українського працівника-хлібороба і давали надію на щасливе майбутнє.

Прибувши на нове місце поселення, українські переселенці будували землянки і приступали до звичного для них діла - хліборобства. Багаті, родючі землі незабаром дозволили переселенцям зміцнити свої господарства і заснувати слободи на зразок тих, звідки вийшли переселенці. Селянами із Слобідської України в першій половині XVIII ст. були засновані слободи Баланда, Красний Яр, Хохлiвка, Рудня, Ільмень, Пiсчанка, Коростино, Мойсеїво, Бородачі.

За народними переказами період заселення був "золотим віком достатку і багатства". В той час не існувало обмежень душевого наділа, кожний брав землю, де хотів і скільки міг обробити. Українські слободи і села стали швидко рости, що в свою чергу поставило питання про подальше розселення переселенців. Через деякий час українські слободи, засновані в першій половині XVIII ст., стали центрами розселення українців на саратовській землі. Наприклад, вихідцями із слободи Рудня були засновані інші слободи і села: Терсінка, Баранниково, Тарапатіно, Козлiвка, Лемешкіно, Бородаївка; із слободи Красний Яр хутори: Добринський, Недоступiв, Мойсiв, Серпокрилово, Дорошево, Неткачево, Крячки, Верещагін; із слободи Котово: хутір Лобинець; із слободи Баланда: село Сергіно [11].

Починаючи з 1760-х рр., переселення малоросіян з українських земель в Саратовське Надволжя було викликано: по-перше, посиленням малоземелля селян; по-друге, закріпаченням українських селян та посиленням "панського" свавілля. Українські селяни, хто поодинці, а хто і цілими селами тікали на Схід в пошуках кращої долі. В переказі про заснування слободи Самійлівка, записаному І. Горізонтовим, старожили цього поселення розповідали, що: "…"діди" їх раніше мешкали в привільних місцях України и вийшли ми з-під Києва, з причини, що нас пригноблювали пани і розоряли наші житла. Для того, щоб наша втеча була потайна та непомітна, втікачі, як розповідає народний переказ, зібрались таємно, під покровом темної ночі. Для зручного прикриття втечі "мандрівники" затопили свої печі, і дим, що виходив з димарів, вказував панському управителю, що все гаразд! Між тим декілька десятків сімейств вже їхали степом, тікаючи все далі на схід і зникаючи все глибше в донських степах … слід їх губився в безкінечно широких рівнинах, де на протязі сотень верст не зустрічалось живої людської душі" [12].

Характерною особливістю українців, як відзначав один із місцевих етнографів, було те, що: "Поселенці-малороси в своїх пошуках зручного місця життя переважно вибирали такі рівнини, на яких текли річки. Проточна свіжа вода є необхідною умовою хохлацьких поселень, зустріти котрих на стоячій ставковій або озерній воді також важко, як важко побачити небілену хату в будь-якій малоросійській слободі" [13]. Терени розселення українських переселенців підтверджують ці спостереження і зостається лише сказати, що селились малороси вздовж берегів рік: Іловля, Бердія, Терса, Шелкан.

В кінці XVIII ст. основна маса переселенців приходила з найблищих iз Саратовським намісництвом земель., в той час з майбутніх Харківської, Київської (відповідаючи територіально в основному майбутній Полтавській), Воронезької та інших губерній, які вже мали порівняно густе населення [14].

Роки правління Катерини II стали часом небувалого розширення дворянської влади над селянами і щедрого наділення поміщикам землі. Роздача земель в південній частині Саратовського намісництва призвели до посилення процесу колонізації цього краю. 3 травня и 10 липня 1785 р. Саратовському губернатору П. С. Потемкіну була дана вказівка, роздавати дворянам вільні землі - скарбниці для заселення і розвитку хліборобства [15]. Закони генерального межування заохочували загарбання земель дворянами. Поміщики, як силою, так і різного роду домовленостями з селянами освоювали свої "дачі". В цей період чимала частина українських селян Саратовського Надволжя, не знаючи, що вони мешкають на панських землях, потрапляють у кріпацьку залежність. Наприклад, після заснування в середині 1750-х рр. слободи Хохлівка (Бекетiвка), з часом виявилось, що земля належить генералу Бекетову. На пiдставах домовленості українські селяни погодилися працювати на генерала один місяць в році. Другий приклад: мешканцям слободи Красний Яр було оголошено, що земля, на якій вони живуть, належить Наришкіним і що вони повинні з неї піти або платити по 3 копійки "з дима". Всі мешканці слободи залишились, але оброк постійно збільшувався і до часу селяни були зовсім закріпачені [16]. Або інший приклад, царицею Катериною II слобода Олександрівка (Ілюшівка) Царицинського повіту була подарована разом з селянами генералу Дмитру Савельєву.

Внаслідок активного дворянського освоєння південної частини Саратовської губернії з'явились великі дворянські вотчини, заселенні українцями. Серед таких поміщиків з великою кількістю земель та селян-українців були: Наришкіни і Четвертинськi (слободи: Рудня, Лемешкіно, Вороніно, села: Козлiвка, Ільмень, Пiдкуйково, Тарапатіно, Баранниково, Бородаївка, Розливка, Терсинка, Осички, Єгорiвка); Шереметьєви (слободи: Баланда, село Нові Виселки), Кочубеї (село Рибушка, Золота Гора, Мала Рибка, Сергіївка); Воронцови (слободи: Мала Семенівка, Дмитрівка, Романівка, Михайлівка); Персидськi (села: Давялiвка, Кам`яний Брiд, частина слободи Вiльхiвка); Скибинiвські (села: Олександрівка, Дмитрівка, Велика Воробцівка) та інші.

Незважаючи на національну різноманітність Саратовської губернії, українські переселенці прагнули жити відокремлено. Практично неможливо зустріти поселень, в яких українці мешкали б разом з німцями-колоністами, мордвою, татарами та іншими народами, винятком є невелика кількість росiйсько-українських поселень: села Мойсеївка, Саломатино, Рибинка, Талiвка, Мале і Велике Костарьово, слободи: Бородачева, Слюсарева, Тарасiвка, хутори: Фоменкiв, Довгинський, Мойсiв, Чижiв, Недоступів і деякі інші поселення Саратовського, Камишинського і Царицинського повітів.

Мешканці росiйсько-українських поселень активно асимілювалось, як в український, так і в російський бік залежно від переваги національності в поселені. Тому в науковій та краєзнавчій літературі нерідко можна зустріти суперечливі висловлювання в цьому відношенні. Наприклад, офiцер Генерального Штабу, що обстежував з особливою ретельністю Саратовську губернію, характеризуючи українців, непомітно для себе дiйшов двох протилежних висновків. Перший висновок: "Малоросіяни забувають свою мову і приймають чисто великоросійський, і залишають свій давній костюм, змінюючи його на одяг росiйських селян" [17]. І другий висновок: "Малоросіяни … живуть гарно, села їх широкі, хати чисті та просторі, а мешканці зберегли свою національну вдачу та звичаї. Мова, житла, одяг, їжа, набожність, все без зміни переходить із роду в рід" [18].

Про релiгiйнiсть саратовських українців потрібно сказати особливо. Як відзначав священик Покровської слободи А.Л.Любенський в середині XIX сторіччя: "мешканці слободи - всі православного віросповiдання. Не було прикладу, щоб хто-небудь тут із православ'я перейшов в яку-іншу секту чи єресь. Всі малороси дуже набожні, ревностні в виконанні церковних обов'язків. По неділях і в святкові дні всі церкви повні народу; чоловiки стоять на правій стороні, а жінки - на лівій. Кожний рік всі постяться по одному разу, а деякі старi люди по 4 рази; під час кожного поста суворо утримуються від надмірного вживання їжі. Особливе завзяття мають до відвідування святих місць: із слободи кожний рік до 30 чоловік відправляються на богомілля в Київ, Почаїв, Воронеж і Москву і звідти приносять різні священні речі, книги та ікони" [19].

"Українці прикрашають іконами свої хати, а також багато жертвують церкві, тому стіни церков майже цілком покриті іконами. Діти українців знають напам'ять головні молитви. Майже всі дорослі можуть читати книжки, серед них є досить тямущі в Законі Божім. Часто поминають померлих, особливо перед святами. В одну з неділь після Паски на могилах спочатку відправляють молебню з водосвяченням (могили окропляють святою водою), потім над померлими служать панахиду. На поминки запрошують бідних і доволі їх пригощають хлібом-сіллю. - Далі А.Л.Любенський продовжує - Якою високою одностайною урочистістю, яким величезним напливом навколишнього народу зустрічається і супроводжується (Свято Покрова Пресвятої Богородиці - І.Ш.) свято 1 Жовтня. Покровські слобожани до свята всі як один, скребуть і миють свої житла, тобто готуються до цього свята так же старанно, як до Великодня, тобто до Святої Паски; мешканці сусідніх сіл вважають за святіший свій обов'язок побувати в старовиннім Покровськім храмі принаймні один раз на рік - 1 Жовтня" [20].

Наприкінці XIX - початку XX ст. в південній і південно-західній частині Саратовської губернії мешкала більша частина українського населення. В окремих повітах українці складали більшість населення, про що переконливо свідчить таблиця.

З результатiв Першого Всеросійського перепису населення, проведеного в 1897 р., на території Саратовської губернії мешкало 149291 українців, що складало 6,21 % від всього населення губернії.

Внаслідок проведення столипінської реформи мільйони селян були переселені на нові місця проживання. В цей період з України в Саратовську губернію переселилось майже 27 тисяч українців. Селяни мало не всіх українських губерній були в числi переселенців до Саратовського Надволжя. Так на саратовській землі з'явились поселення, топоніми яких, генетично належать вихідцям з України і говорять самі за себе: с. Нова Полтавка, с. Дергачівка, с. Києво-Миколаївка, с. Чернігівка, с. Києво-Полтавське, с. Ново-Київка, с. Таврічеське, с. Малоросійське, хут. Український, хут. Полтавський, хут. Чорноморський, хут. Великий Верхньодніпровський, хут. Суми, хут. Єкатеринославський, хут. Малоросів. Розглядаючи ареал розселення переселенців, легко помітити, що українців розселяли в повітах та волостях, де переважну частину пануючого населення складали росіяни, лише 20 % від загальної кількості переселенців було поселено в місцях компактного проживання українців [21].

Пiдсумовуючи сказане, варто зазначити, що українські переселенці відіграли суттєву роль в процесі колонізації і економічного розвитку південної частини саратовської землі. Трудова спеціалізація поволзьких українців – чумакування і хліборобство, визначила їх правове положення в структурі російського кріпацтва. Переселившись на береги Волги, українці створили компактний етнічний масив.

 

Таблиця

Співвідношення українського і росiйського населення окремих повітів та волостей Саратовської губернії на початоку ХХ століття

 

Назва волості

Національний склад населення (%)

українці

росіяни

змішане (російсько-українське)

інші

Балашовський повіт

Аркадакська

31

54

15

-

Красавська

77

33

-

-

Мало-Семенівська

41

59

-

-

Романівська

100

-

-

-

Самiйлiвська

100

-

-

-

Тернiвська

30

70

-

-

Тростянська

54

46

-

-

Аткарський повіт

Олександрівська

30

70

-

-

Єлансько-Малоросійська

100

-

-

-

Колокольцiвська

34

38

-

28

Саратовський повіт

Рибушанська

92

-

-

8

Сокурська

52

-

48

-

Камишинський повіт

Красноярська

40

27

33

-

Лемешкінська

91

8

-

1

Нижнє-Добринська

33

67

-

-

Руднянська

58

7

35

-

Саломатинська

-

11

89

-

Тарасiвська

-

62

37

1

Царицинський повіт

Іванівська

100

-

-

-

Вiльхiвська

46

54

-

-

Єрзовська

-

-

100

-

Одрадинська

20

67

6,6

6,4

Романівська

24

76

-

-

 

ВИНОСКИ І ПРИМІТКИ

 

1. До цього часу на Волзі вже були збудовані міста-фортеці Самара (1586 г.), Царицин (1589 г.), Саратов (1586 г.).

2. Цит. по: Крипякевич І. Гнатевич Б. Історія українського війська. Ч. ІІ. Львів, Видання Івана Тиктора, 1936. С. 230-231.

3. Цит. по: Крипякевич І. Гнатевич Б. Історія українського війська. Ч. ІІ. Львів, Видання Івана Тиктора, 1936. С. 230-231.

4. Гераклитов А. А. История саратовского края в XVI- XVIII вв. Саратов. Друкар, 1923. С. 325.

5. Гераклитов А. А. История саратовского края в XVI- XVIII вв. Саратов. Друкар, 1923. С. 325.

6. См.: Подъяпольская Е. П. О поместном землевладении и колонизации в районе Аткарского уезда // Известия краеведческого института изучения Южно-Волжской области при Саратовском государственном университете. Саратов, 1927. Т. 2. С.. 170, 172

7. Соляні магазини - склади для зберігання солі.

8. ПЗЗ № 10197

9. Очерки истории Саратовского Поволжья. Т. 1: С древнейших времен до отмены крепостного права / Под ред. И. В. Пороха. Саратов: Изд-во Сарат. ун-та, ИИЦ АО "Заволжье", 1993. С. 91.

10. Див.: Державний архів Саратовської області Ф. 1. Оп. 1. Д. 3. Л. 115.

11. Див.: Минх А. Н. Историко-географический словарь Саратовской губернии. Южные уезды: Камышинский и Царицынский. - Саратов, Т. 1. Вып. 1. С. 66, 89, 101, 117; Вып. 2. С. 238, 241, 490, 545; Вып. 3. С. 564, 581, 640, 667, 669, 935, 998, 1023.

12. Цит. по: Горизонтов И. Слобода Самойловка. Три острова тож (балашов уезда) (этнографический очерк) // Памятная книжка Саратовской губернии на 1872 г. Отдел III. С. 29.

13. Там же. 30.

14. Див.: Кабузан В. М. Изменения в размещении населения России в XVIII - первой половине XIX (По материалам ревизий) М. Наука 1971 С. 31.

15. Очерки истории Саратовского Поволжя ... С. 105.

16. Див.: Минх А.Н. Историко-географический словарь ... Т. 1. Вып. 2. С. 532.

17. Див.: Военно-статистическое обозрение Российской империи. Саратовская губерния. Т. V. Ч. 4. - СПб.: Типография Департамента Генерального Штаба, 1852. С. 65.

18. Див.: Там же. С. 67, 68.

19. Див.: Слобода Покровская // Самарские губернские ведомости. Часть неофициальная. 1855. 23 июля.

20. Див.: Слобода Покровская // Самарские епархиальные ведомости. 1870. № 1.

21. Підраховано автором по:

Списки населенных мест Саратовськой губернии. Саратов 1912. Камышинський уезд С. 38, 39; Також Царицынский уезд С. 16, 17; Також Аткарский уезд С. 60-70; Також Саратовський узд С.56-59; Також Хвалынский уезд С. 36, Також Сердобский уезд С. 63-65, 67, 69; Також Петровський уезд С. 56-61; Також Балашовский уезд С. 2, 16, 20, 22, 24, 28, 38, 40, 42, 46, 50, 52, 70, 72-77.

 

Ігор ШУЛЬГА

http://srrc.seun.ru/ukrvolga/science/shulga_stat1.html

 

Про автора: ШУЛЬГА Игорь Иванович, кандидат исторических наук. Родился 10 октября 1970 г. на Украине. В 1993 году окончил Саратовское высшее военное командно-инженерное училище Ракетных войск Сухопутных войск.

С 1999 по 2001 гг. обучался в заочной аспирантуре Саратовского государственного университета. В 2001 г. защитил кандидатскую диссертацию на тему "Воинская служба поволжских немцев её влияние на формирование их патриотического сознания (1874-1945 гг.)" на соискание степени кандидата исторических наук по специальности 07.00.02.- Отечественная история.

Работая еще над кандидатской диссертацией, заинтересовался историей украинцев Нижнего Поволжья, а с 2001 г. начал активно разрабатывать данную тему.

Шульга И.И. принимает активное участие в жизни украинского землячества г. Саратова, является инициатором и основным разработчиком Web-сайта об истории и культуре украинцев Нижнего Поволжья - "Жовтий Клин".

Додати коментар


Захисний код
Оновити

Вхід

Останні коментарі

Обличчя української родини Росії

Обличчя української родини Росії

{nomultithumb}

Українські молодіжні організації Росії

Українські молодіжні організації Росії

Наша кнопка