Герб Волгоградської областіРозповідь про українців, що в силу певних обставин стали хохлами

Коли редакція журналу "Вісник УВКР" запропонувала мені написати матеріал про українську діаспору Низового Надволжя, я зробив спробу знайти щось надрукованого на цю тему, хоча знав, що його майже немає. Виняток становлять, крім моїх науково-популярних нарисів, надрукованих в українських журналах та газетах більше десяти років тому, серйозні наукові праці кандидата філологічних наук, доцента Волгоградського педагогічного університету ім. О.Серафимовича Олександри Север’янової, як і її рукописи, довірені автору цих рядків, та ще "Зошит Бахтієнка", який Олександра Олексіївна (пані Леся) знайшла в архіві педінституту.

Оскільки в цьому матеріалі це прізвище буде згадуватись ще не раз, то дозвольте пару слів про особу Олександри Север’янової.

Дівоче прізвище пані Лесі - Вдовенко. Народилася в селі на Дніпропетровщині (біля Капулівки). Росла без батька, бо його в 1937 р., як ворога народу...

Закінчила українську філологію Харківського університету, а у Волгоградському педагогічному працює доцентом російської філології.

У пропонованій розповіді будуть використані матеріали польових записів, зроблених під час експедицій 10, 20, 30 і більше років тому. Але вони є актуальними і на сьогоднішній день, бо за нашими даними за ті роки на цій ниві суттєво майже нічого не змінилося. Подачу матеріалу пропонуємо не як звіт по хронології, а в залежності від викладення змісту.

Пропонуємо витяги з журналу "Золоті ворота" №3 за 1993 рік [1]:

"Українська діаспора у Нижньому Надволжі (Саратовська, Волгоградська, Астраханська області РФ). А що, хіба є така? — можуть запитати необізнані читачі. Очевидно, однією із причин цього є те, що нічого конкретного про українців Надволжя не знаємо. Правда, знаємо зі слів Івана Драча, що кожний третій українець живе за межами України. Від себе додамо — важче знайти не те місце на Землі, де проживають українці, а де їх немає.

Але коли йдеться про багатотисячний український етнос, що проживає компактно на території якоїсь іншої держави (і протягом століть), то не знати цього широкій громадськості в наш час є ганьбою. Бо щодо Надволжя, то наш широкий загал в силу історичних обставин, а зараз з ласки засобів масової інформації Росії та й України, а також досягнень нашої рідної інертності знає, що там, крім росіян, проживають ще й німці. Отже, в загальному знаємо, що німцям болить, співчуваємо їм, добре розуміємо їхні прагнення.

А що ми знаємо про другу за кількістю після росіян націю Надволжя -українців, діаспора яких значно давніша і чисельно більша від німецької? Знайти відповіді на це й інші питання поставили перед собою учасники фольклорно-етнографічної експедиції Надволжя, яка відбулася у жовтні 1991 року. Основною метою експедиції було вивчення стану фольклору, мови, побуту в українських селах, а також налагодження творчих і культурних зв'язків з ними. Місцем дослідження ми обрали Волгоградську область.

До Волгограду, озброєні фотоапаратами, магнітофонами та відеокамерою, дісталися літаком. Відразу ж зауважу, що впродовж десятиденного перебування в Надволжі нам майже не довелося розмовляти російською мовою.

У цьому краї я не вперше, оскільки 1968 року, будучи ще студентом Львівської консерваторії (диригентський, вокальний факультети), побував там на гастролях у складі концертної бригади «Молоді голоси України». Був тоді надзвичайно вражений, що зустрів там українців, які не цураються рідної мови, співають своїх пісень.

На першу зустріч з українською громадськістю в тодішньому педінституті несподівано до нас завітали заступник начальника та інспектор шкіл Волгоградського обласного управління народної освіти Лариса Чубіна і Любов Гудзенко, які розповіли про сумний стан освіти національних меншин області.

Отже, після з'ясування мети нашого приїзду господарі виявили до нас ще більшу зацікавленість і симпатію. На щастя, у нас було все з собою: від шкільних підручників до поважних книг з історії України. Хлопці вручали сувеніри, герби і національні прапори (тоді ще офіційно недержавні). Отже, після цікавих дискусій та порад спільно з нашими новими знайомими обрали маршрутом експедиції Миколаївський район, що розташований на лівобережжі Волги (навпроти Камишина), словом, у Заволжі. Несподівано для нас виявила бажання взяти участь в експедиції Олександра Северянова. Таким чином, пані Леся стала п'ятим членом нашої творчої групи, і ми її одноголосно обрали «гетьманом».

У Миколаївську привітно зустріла нас директор місцевого Будинку культури п. Павлина Єрофеєва (Діденко). Сама - українка з Вінниччини. Навчалась у Рівному. У Заволжі вже 18 років. У кабінеті - українські плакати, рушники. Радо прийняла господиня в дарунок книжки, прапор та герб України. Дізнавшись про наш приїзд, завітав і завідувач відділом культури району Микола Андрієвський. Він теж українець, рідною мовою володіє вільно.

Відразу після приїзду несподівано дістали запрошення на день народження співачки хору ветеранів п. Зої, якій виповнилося 70. Серед гостей було багато хористів. Вони в основному співають українські народні пісні. На стінах розвішані рушники, на покутті -ікона. Поздоровили ми іменинницю, подарували сувеніри, квіти і, звичайно, заспівали їй «Многая літа». Пані Зоя була дуже зворушена. Тут ми почали свої перші фольклорні записи. Гості іменинниці з великим задоволенням співали для нас пісень. З молодшого покоління миколаївчан сподобалось тріо сестер Колодяжних. Задушевно і, що не часто зустрінеш, з якоюсь високою внутрішньою культурою співають дівчата наших пісень.

Другого для господарі запропонували поїздку в село Очкурівка, недалеко від Миколаївська. По дорозі я мимоволі згадував серпень 1975 року, як ми з Остапом Уличним топали з наплічниками, спальними мішками, апаратурою до цього села.

Тоді, якраз в так званий період будівництва розгорнутого соціалізму я собі думав те, що я - викладач педагогічного училища в космічну епоху, розгар розгорнутого соціалізму займаюся патріархальщиною.

Наразі ми приїхали до Очкурівки. За переказами село засноване 1701 року переселенцями з Полтавщини. На відміну від переселенців з інших українських сіл Низового Надволжя, які засновувались в різний час і з різних причин: як чумацькі (перевозили з озера Ельтон - сіль) або як військові опорні пункти ще з початку XVII століття та ін. Переселенці в Очкурівці були втікачами з України. Саме в цьому селі 17 років тому у 1975 році я зробив перші фольклорні записи. Тепер мені було дуже сумно, бо багатьох жінок - прекрасних співачок за цей час не стало. Ті, які живуть тут і працюють, співали нам багато пісень [2].

Дуже цікавою видалася пісня львівського автора Бориса Бобинського (сина відомого поета Василя Бобинського), написана в мордовських концтаборах. Мова йде про відому зараз народну пісню «Оксано, Оксано, я чую твій голос». Мелодія, правда, дещо змінена, а слова вже звучали також і російською. Та залишився образ дівчини, яка чекає свого милого на березі Дніпра. Цікаво, що виконавець почув та вивчив пісню під час служби в армії - 1953 року [3].

Отже, це правда, що пісня проходить крізь ґрати. Запам'ятався і такий епізод. У розмові з дівчинкою шести років Світланою, що сиділа поруч з прабабусею — однією з найкращих співачок, я згадав, що 17 років тому діти спілкувались зі мною українською, а не російською мовою. На це симпатична господиня, голова сільради (вона не місцева і сама слабо розуміє українську мову) навела такий приклад: якось вона зайшла до однієї хати і маленька трирічна дівчинка несе їй табуретку, з-під якої ледь-ледь саму видно і просить: «Сідайте, будь ласка». Як завжди, дотепна пані Леся і каже: «Так це ж вона так говоритиме, поки не піде в дитсадок або до школи. Там її швидко перевчать. Скажуть: «Ты неправильно говоришь. Надо говорить — садитесь, пожалуйста».

Так воно є. Бо шкіл, навіть з початковою освітою, українською мовою там не існує ще з тридцятих років. Під час опитування про вивчення української мови люди старшого покоління відповідали, що хтось із них вчився чверть, хто півріччя, а от один чоловік аж два роки, поки не було державою це «неподобство» припинено.

З приводу стану виховання національної самосвідомості і проблеми вивчення рідної мови пропоную кілька розповідей. Збираючи матеріал про українські говірки Надволжанщини, О.Северянова завітала до колишнього студента педінституту — директора школи. Він вибачився, що ще зайнятий, терміново треба здати статистичні дані у райвно щодо національного складу учнів (такі справи робилися завжди терміново). Залишилось спитати ще двох. Отож.

Иваненко. Тебе что писать? Русский?

Та руський.

Блюменкранц! А тебе что? Русский или немец?

Та хіба ж я знаю?

Коментарі, як кажуть, зайві.

Пан професор Волградського педінститу Микола Алефіренко, який колись працював на Курщині, розповів про такий випадок. В одній із шкіл була заведена «чорна книга», куди записували учнів, які на перерві розмовляли рідною, тобто, українською мовою. Або ж як спалювали на подвір'ї вилучені з бібліотеки українські книжки [4].

На вже згадуваній зустрічі в педінституті пані Чубіна і пані Гудзенко, крім загальної інформації про стан освіти в області, навели дуже цікаві для нас, як виявилося, дані: серед опитуваних бажають вивчити свою рідну мову 42 відсотки українців. Показники для інших національностей — німців, казахів, татар, калмиків відповідно 27, 13, 7, 5 відсотків. Між іншим, пані Лариса Чубіна ніби й не нарікала, але з якимось тихим сумом згадала, що зверталася за порадою, допомогою до відповідних інстанцій в Харкові стосовно українського шкільництва, але повернулась, як то кажуть, з порожніми руками.

Для кращого аналізу цього питання пропоную статистичні дані з Волгоградщини, які явно применшені і з правдивості яких за нашими соціологічними дослідженнями сміються всі нами опитувані, від колгоспника до доктора наук. Отже, за даними перепису: 1926 рік — українців 141 тис, німців - 69 тис; 1989 рік — українців 79 тис, німців — 28 тис.

Про першу за кількістю націю - росіян даних взагалі не подано, бо ця «статистика» ще смішніша, навіть якщо говорити про «російськомовне» населення. В підтвердження цього наведу, як приклад, згадуваного заврайвідділом культури п. Миколу Андрієвського, який після нашого знайомства неодноразово побував у Львові.

Микола Михайлович сам розповідав мені (записано на диктофоні), що коли йому «сповнилося шістнадцять год», то на запитання вчителя, що писати: «русский» чи «украинец», подумавши, що живу в Росії — значить, «руський» і записався «руським». Про що з сумом говорив п. Микола, його батько, українець, і досі через це незадоволений сином.

А скільки українців, німців, казахів, татар та представників інших національностей стали «руськими»? У всякому разі — тисячі. Аналізуючи зібраний на Волгоградщині матеріал, а особливо дані з досліджень п. О.Северянової, все більше приходжу до висновку, що оскільки деякі поселення в Надволжі мають по 200-300 й більше років, то Надволжя таке російське, як і українське. А те, що, зберігши українську мову, пісню, обрядові і побутові традиції та звичаї, українці стали «хохлами», то що тут дивного? Ми в Україні переставали бути українцями.

Розповідаючи про свої враження, спостереження, мимоволі думається про діаспору Заходу, про нас в Україні. І не обов'язково крізь призму народної творчості. Це окрема тема. Свого часу наші земляки на Заході опинились в неабиякій скруті і теж вимушено відірвані від Батьківщини, зате, на відміну від Сходу, в демократичному і цивілізованому світі їхня незламна віра в Україну додавала і додає нам наснаги, і доводити щось про великі заслуги їх перед нацією все одно, що ломитися у відкриті двері. Це очевидно. Йдеться про нас. Жаль проймає душу, коли спостерігаєш, з яким «патріотизмом» буквально рвемося на Захід (мав на увазі в першу чергу не стільки мистецьку, як коломистецьку братію). Веземо з собою далеко не кращі свої мистецькі здобутки. І якось гроші на поїздки знаходимо. А про цю відрізану й забуту гілку духовного тіла України — Надволжя не знаємо, та й знати не хочемо. Ніхто туди не рветься на гастролі, та й грошей, звісно, нема на це. Готовий зібраний під час експедиції матеріал теж нікого не цікавить. Напрошуються спогади, забарвлені якимось сумним гумором...

Після повернення з експедиції (Волгоградська, Астраханська області) 1975 року зібраним матеріалом і мною хоч зацікавились працівники КДБ.

Кожна фольклорна експедиція на Схід — це не тільки запис матеріалу, хоч це є основною метою, але, перш за все, спілкування місцевих українців зі «справжніми українцями», як нас називають у Заволжі. Така експедиція мимохіть несе з собою якусь інформацію, певний ідейний заряд, погляд на сучасні процеси, що відбуваються у нас в Україні, і, що дуже важливо, погляд на становище і проблеми даної діаспори чи то Далекого Сходу, Башкирії, Надволжанщини чи ін. Недарма професор Волгоградського педінституту Василь Супрун в інтерв'ю сказав, що наш приїзд окрилив і надихнув їхнє новостворене Товариство української культури. Основною метою експедиції як вже зазначалось була розвідка про стан українського фольклору, освіти, культури та наведення творчих і ділових контактів з українцями Надволжя. Все, що вдалося за цей час нам побачити і почути, зафіксовано документально. Зроблено багато магнітофонних та відеозаписів, чимало знято на фотоплівку. Ми досягли значно більше, аніж планували. Ми знайшли скарб: друзів, однодумців, справжніх безкорисливих українських патріотів.

Треба сказати, що стосунки членів експедицій з місцевими жителями і урядовцями завжди були якнайкращими. Теж саме було, коли вони гостювали у Львові. Найбільшу вдячність в душі своїй маю до світлої пам'яті диригента, заслуженого діяча мистецтв РФ Івана Лупола. У Львові в заслуженій хоровій капелі УРСР не раз доводилось співати під його рукою. А у Волгограді він був для нас незамінним. В аеропорту чи на вокзалі зустрічав і проводжав нас. Всякі добрі поради чи знайомства в першу чергу були за Іваном Мануїловичем. До Львова другим диригентом "Трембіти" запросив Івана Лупола видатний майстер хорового співу Павло Муравський. Вони односельчани - з Вінничини. У Волгограді на посаді художнього керівника і головного диригента з місцевою хоровою капелою Іван Мануїлович пропрацював 18 років.

Гордився Іван Лупол тим, що він українець. Більша частина репертуару капели була українською.

Автор цього листа Яків Худик уродженець Хмельниччини. Полковник у відставці. Закінчив дві військові академії. Медичну і політичну. Рідної мови не відрікся і залишився українцем.

олгоградсе ріднев глибині серця"

Боже! Яка радість! Україна прокинулась, проголосувала за свою самостійність більше як 90 %. Це ж справжнісіньке чудо!

Для нас, українців, 1991 рік був дуже щасливим і дай Боже, щоб 1992 рік був такий же, або ще кращий, бо все те, що створювалося в минулому році, треба удержати, зберегти й розвинути в нашому житті.

Володимире Миколайовичу! Я дуже радий, як всю Вашу експедицію зустрічали у нас ... Знаючи, як подібні зустрічі відбувались на Півдні чи на Сході України, я дуже хвилювався, боячись, щоб подібне не повторилось на берегах Волги. Але тут люди всюди показували велику спраглість до своєї культури, рідної мови... Довели, що все рідне знаходилось десь у глибині серця, що таємно жили ним.

Велике Вам спасибі, що протягом десяти днів свого перебування на Волзі Ви неначе дали ковтнути повітря рідного краю, його культури.

У мене, як голови обласного Товариства української культури (бачите, що вона ще живе в наших серцях), є невелике прохання. Керівники художніх колективів часто просять допомогти придбати пісенники українських народних і сучасних пісень. Якщо можете, передайте нашим представникам. Хоч би десяток екземплярів. Можна вислати післяплатою.

Ми запланували також відкрити при педінституті лекторій української культури й загальноміський хор української пісні... Я вважаю, що хор наш повинен бути типу народного, масовим. У ньому повинні співати всі бажаючі. Звичайно, з деяким відбором. Я добре знаю, що багато людей відчули радість пізнання музичної грамоти завдяки участі в хорі.

Із тих книг, котрі Ви привезли, я зробив для себе велике приємне відкриття. Виявляється, такі люди наші, як Донцов, були не проклятими націоналістами, а великими талантами, славою, при тім національною славою України. Тим більш Бандера і Петлюра були великі національні герої. Надіюсь, що наші діти (йдеться про вокальний ансамбль "Радість", що гостював на Різдвяні свята у нашому місті. — В. П.) будуть прийняті так у Львові, що все побачене, почуте й відчуте залишиться на все їх життя. Ждемо вашого приїзду.

З повагою

Яків ХУДИК,

голова українського культурного Товариства у Волгограді [5]".

Дещо про походження діаспори в Надволжі

Засвоєння вільних просторів, а також вимушена міграція з України на землі Великого Князівства Московського почались ще з часів татаро-монгольської навали на Київську Русь уXIII столітті.

У XVI столітті українські поселенці вже стали сягати Приуралля. Прикладів підтвердження цьому дуже багато. Наведу лише один, який немає прямого відношення до Надволжя.

Національний герой України Байда Вишневецький (князь Дмитро Вишневецький) у 1557 році прибув до Москви із своїм загоном кількасот чоловік і ставши на службу до царя Івана Грозного одержав м. Бєлєв (на південь від Тули) з прилеглими волостями і селами [6]. Прикладів такої міграції - безліч.

На Поволжі у зв'язку з будівництвом міст, військових фортифікаційних укріплень (бо без українців в Росії не обходилося), почали з'являтися українські поселення навколо яких потім з'являлися хутори. Звичайно не масове, але переселення з України відбувалось ще у XVI столітті, а не з XVIII, як це стверджують автори Атласу "Українці - східна діаспора" (Київ-1992 р.). На 5 ст. цього видання читаємо "На Нижньому Поволжі у 1719 р. українців не було зовсім" [7].

З цього приводу згадується одна з фольклорних експедицій 1975 року. Тоді в мене ще не пройшло здивування з того, що українці проживають там компактно - цілими селами.

Розмовляють від селянина до директора школи, парторга чи іншої посадової особи - українською. Писати, читати тією мовою не вміють, бо українські школи (початкові були в кожному селі в 30-х роках), як згадувалось вище, це неподобство "упразднілі", тобто вбили писемну мову, або інакше створили штучний лінгвоцит. З усною розмовною справа трудніша. Видно, що окрім традиції дається взнаки генетика. А співають, як сам Бог велів. Гарно і гарних українських пісень.

З того часу при першій ліпшій нагоді я їздив туди на записи фольклору. Так аудіозапис українського старовинного весілля записаного в 1975 році у згадуваному вже селі Очкурівка є унікальним. В Україні та й в тій же Очкурівці вже цього не записати.

А щодо часу заселення - подаю один із записаних тоді ж переказів.

"Село засноване 1701 року (тобто ще за життя Івана Мазепи та Петра Першого). Старання Олександра Меншикова на Україні увінчалися бунтом очкурівців. В результаті прийшлось утікати хоч світ за очі. Передбачливий за таких випадків царський указ гласив: хто з втікачів перетинає Волгу, хоч би найжахливіший рецидивіст, хай собі бере землі скільки зможе обробити, звільняються від податків на 20 років [2]. Мета цього Указу (політика) була такою: посунути казахів дальше на схід, що згодом і було зроблено на 100-140 км. А щодо просунення, то що ж їх було сунути? Поселення казахи не мали. Їх заміняли кібітки.

В підтвердження цього подаю цитату з книги історика і письменника Іллі Борщака "Мазепа, Орлик, Войнаровський" (Львів, "Червона калина", 1991, ст.-84). "Гетьман (Мазепа) писав про те, що Москва завсігди заздрила українцям і ненавиділа їх рідний край, який хотіли знищити при кожній нагоді. Ось недавно нищила вона села і міста, проганяла українських провідників, переміняла на драгунів вільних козаків, засилала у Московщину за Волгу українських селян, присилаючи на їхні землі москалів [8].

Автореферат "Відомості з історії заселення краю" дозволяє в загальному визначити місця, з яких відбулися найбільш масові і багаторазові переселення: Київська, Полтавська, Слобідськоукраїнська губернії". Пані Север’янова знаходить подібність говірок цих губерній з говірками надволжанських українців [9].

Стосовно масових поселень зацитуємо В.О. Северянову з її автореферату кандидатської дисертації: (Ростов-на-Дону, 1977р., ст. 4-5) "Матеріали вивчені в фондах Центрального Державного історичного архіву в Ленінграді і архіву древніх актів в Москві, дозволили встановити, що масове переселення українців в Нижнє Надволжя з відома і підтримки уряду зв'язане з початком добування солі на озері Ельтон в 1747 році" [10].

У 1797 році в імператорському указі повелівалося поселених у "слободах Покровской, Николаевской и Заморской малоросіян навсегда приписними к заготовленню и вивозу соли в магазейны". Так поступово виникають слободи: Покровська (потім, офіційно, Покровская малоросийская слобода, з 1931 року - м. Енгельс), Ізморська, Самійлівка, Піщанка, Красний Яр, Камишин, Котове, Миколаївськ, Бобилі, Капустний Яр, Царівка, Рахівка, Єлань і т.д. [11]. Щодо останньої - Єлань, в 1993 році на зустрічі у Волгоградському педінституті професор Л.М. Орлов розповів легенду, а може й правду про назву цього населеного пункту. Якісь багаті мисливці запитали старого дідуся чи в цьому лісі є кози? Він відповів: "Є лань". Згодом там побудували слободу і назвали Єлань. Таким чином виник в Надволжі окремий чумацький стан, якого в Україні не було.

Поступово на чумацькому шляху сформувалося три категорії українських поселенців - "соляные возчики", "казенные малороссияне", "владельческие малороссияне" [11].

Цікаво, що шлях, яким чумаки возили сіль завширшки понад 40 кілометрів, де можна було випасати худобу, робити ремонт возів, спорядження, відпочити, у спеціально збудованих приміщеннях (уметах), як чумакам так і варті загону збройних козаків, що їх супроводжували.

Знову звернемося до пані О.Северянової. "Українці поселювались компактно, відрубно від росіян навіть в межах одного населеного пункту." Наприклад, Рудня змінилася офіційно на "слободу" де було 803 душі чол. роду українців і "деревню", заселену росіянами - 716 душ. У кожній частині села було своє сільське правління, своя церква, змішаних шлюбів не було. У ревізьких списках "казенные малороссияне" підраховувалися окремо від державних селян великоросів. В особливу групу виділялися "соляные возчики". "Малороси держаться (тримаються) міцно за свою мову і побутові особливості, - писав про українських переселенців А.І.Соболевський - століття близького родства (з великоросами не зробила їх росіянами, асиміляція не відбулась..." [13].

Пропонуємо деякі витяги із згадуваного вже "Зошита Бахтієнка".

Це контрольна робота з діалектології студента-заочника ІІІ-го курсу літературного тоді Сталінградського педінституту. Робота виконана у 1950 році на 81 сторінку рукопису.

Автор - збирач "местного диалекта" Бахтієнко Микола Андрійович, 1918 року народження, вчитель російської мови та літературного читання Степнівської семирічної школи Миколаївського району тепер Волгоградської області.

На жаль, наша фольклорна експедиція з м. Львова, яка побувала в Степнівці, Миколи Андрійовича живим не застала. Трохи спізнилися. А праця, без сумніву, цікава, корисна, дуже сумлінна і виходить далеко за рамки діалектології, написана для "составления диалектического атласа русского языка" на матеріалі одного степового села Степнівка.

Язик не повертається назвати цей матеріал "русским диалектом". Хоча, загалом відомо, що нашу рідну мову і раніше називали "диалектом русского языка". Тож, не дивно, що автор свою ж таки рідну мову подає, як діалект не української, а російської мови. Тай писав студент Бахтієнко свою контрольну в час, коли сам вождь народів займався питанням мовознавства. Зошит, звичайно, чекає і шукає свого видавця.

Пропонуємо невеликий витяг із записів Миколи Бахтієнка, зроблених більше 50 років тому в його рідному селі Степнівці.

Текст подається без змін. Тільки для легшого користування (читання) замість деяких латинських літер оригіналу вживаємо українські. Сторінки подаємо згідно "Зошита".

Зі вступної частини:

І. "Общие сведения о населенном пункте с.Степновка"

"Местные старожилы имеющие 75-80 лет, помнят, что их деды рассказыва-ли как в здешних степях шло заселение народом пришедшим сюда с различных областей России (вважай: і України. - В.П.). До появлення здесь русских эта местность была заселена казахами и другими восточными народами, но большинство казахами"

После покорення (підкреслення наше. - В. П. ) Россией зтих народов, рус-ские стали постепенно, начиная от Волги, заселять эту местность все дальше и дальше в степь на 100-120, а где и больше километров...

Переселенцы, которых было сначала не так много выбирали себе земли, где им хотелось в неограниченом количестве" (ст.З).

"Батраков, пришедшых из-за Волги, местное население называло "москалями", а местное население получило название "хахлы" (ст.5).

"Местное население имело торговые сношения с казахами (киргизами - так называли здесь казахов)". Для этой цели совместно устраивались в степи, на определенных местах, как раз на границе, ярмарки. Эти места для проведення, как раз на границе, ярмарки. Эти места для проведення ярмарок називались "Рыны" /Поихав на Рыны - выражение местных жителей (ст.7).

Об зтих Рынах восьмидесятилетний старик Шевченко Петр Іванович рассказывает так:

"Оце бувало наші мужики хто с чим їдуть на Рини. Це діло бува літом . Отам народу! Киргизів цих хто зна скілки понаїзжжа". (Слово "скілки", "білше", як і в Астраханській області вживається без м'якого знака. - В.П.). Всі верхи на конях, гурти овець та ще й верблюдів справжніх зі стоячими кульбаками вмісті.(разом. - В.П.) з верблюжатами поприганяють.

Вибирай що хоч! Оце ж наші мужички купують собі добрих коней та верблюдів, а овець мало купували: адже ш свої були.

А киргизи купують у мужиків разну продухту: зерно, чай, а білше всього купували кожевні товари і ото ниділю цілу там ярмарка йде" (ст.8).

Поселялись в здешних степах и немцы, которые жили с отдельными колониями... Некоторые из богатых немцев имели свои дома в Слободе.

Большинсво людей, населявших Слободу, были "хахлы", а также чистые русские, немцы, казахи (сравнительно мало) и татары!

У немцев и татар были свои кирха и мечеть.

В Слободе было шесть православных церквей, одна монашеская часовня, больница, шесть церковно-приходских школ, одно реальное мужское училище" (ст.9).

І на кінець, як апогей імперської політики вступ закінчується: "Необходимо отметить, что местный ("хахлацкий") диалект сравнительно быстро идет к отмиранию, его вытесняет литературный русский язык. (О, Господи, коли він там був або чи він там і зараз побутує як "литературный" - В.П.)

"Местное наречие сохраняется только у коренного местного населення старшого возраста. Если раньше (до колхозов) многие жители себя причисляли к украинской национальности, то тепер опросы любого жителя, он ответит, что принадлежит к русской национальности, а по местному названию - "хахлы".

Будь-ласка ще один витяг:

"Записано со слов кузнеца колхоза Цимбала Николая Ивановича, 63 года (1887 р.н. В.П.)".

"Ти спрашиваєш мине: чого це тут все більш хахли живуть? Я теж цим ділом інтересувався. Діди балакали, що як оця степ начала засилятися людями, то ці люди більш з України були, сюди втікали от своїх панів, і як то втиче за Волгу, то більш його ни шукали. Мабуть люди не з гарної жисті сюди втікали. Було тут говоруть, і руських чималко. Отош мабуть, пожили ці люди вміст (разом. -В.П.) якось то время і язиками змішались. А так, як, мабуть українців було білше, а руських менше, то в разговорі білш осталось з українського, чим руського. І получились ми ни то українці, ни то руські - оце ми і єсть хахли" [14].

Таких свідчень можна навести чимало. Та кому ж в Україні потрібна Українська східна діаспора?

По суті це сакраментальне питання і змусило мене взятися за перо.

Відомо поки що те, що східна діаспора потрібна хіба самій діаспорі.

Відомо також, що кожна нація за межами метрополії має свою діаспору. І та нація, яка поважає себе, тримає з нею зв'язок на всіх рівнях: моральному, політичному, матеріальному.

Чи має Україна зв'язки зі східною діаспорою? Так, мають окремі одиниці, здебільшого пересічні українці. А що владні структури? Начебто мають ... На якому ж то рівні?

Благо хоч те, що не заважають. Ні в Україні, ні в Росії, А кому і яка від цього користь?

Подібних запитань багато. Звичайно є державні інстанції (мова не йде про всю Україну).

У Києві - УВКР, у Львові - Міжнародний інститут освіти, культури та зв'язків з діаспорою Національного університету "Львівська політехніка". Громадські організації: "Просвіта", Товариство охорони пам'яток "Меморіал", які в силу своїх можливостей реалізовують різноманітні форми і методи співпраці з українською діаспорою.

Та ба. Ці організації не мають на це мінімальних коштів. А ті, що мають - байдужі до цього питання.

Все це так, але якщо не навести конкретних фактів, то матеріал буде декларативним.

У розмовах, дискусіях з росіянами доводиться чути різне. Коли моєму опонентові вже нічого сказати, то він каже: "ну відітє лі?" А я кажу що "лі" це "пріставка". Ви кажіть "відітє", а не "лі".

Отже, "відітє" ...

Нещодавно, у квітні - травні 2005 року найвищі посадовці України в засобах масової інформації з гордістю заявляли, що в нашій державі не закрито ні однієї російської школи. Ну а чого їх закривати? Їх і так багато.

Розумію українську ментальність, дипломатичність, чи делікатність. Треба, щоб вони нарешті похвалилися, що в Російській Федерації відкрили хоч одну українську школу, де як відомо проживають мільйони українців.

Це "відітє" без "лі" можна і варто продовжувати, але це також окрема тема.

До речі, з тих же масових засобів інформації (радіо) знаємо, що на Вінниччині поляки будують 10 польських шкіл.

У місті Волгограді РФ проживає понад 27 тисяч українців, які визнають себе ними. Не те, що жодної школи, але хоч якогось приміщення для українського культурного товариства нема. А от польський консул до тієї, порівняно з українцями горсточки поляків, навідується. А нашим урядовцям, дипломатам це байдуже. Моголи, моголи ...

У 1995 році, перебуваючи з делегацією у Львові, голова комітету культури Волгоградської області (РФ) п. Велічкін О.І. на мою пропозицію відвідати апартаменти двох російських товариств чемно відмовився. Це факти.

У Саратовській області проживає понад 200 тисяч українців, що визнають себе ними. У м. Саратові національні меншини мають: гімназії - німецька, калмицька; середні школи - польська, татарська. А українці друга за кількістю росіян нація не те, що школи, але приміщення для українського товариства немає. Що ж, як казав один хитрий хохол, "маємо те, що маємо". Перелік цих фактів можна б продовжувати і продовжувати. Але на все є свої причини. їх також не перелічити. Бо кожна з них - це окрема тема. І втиснути все в одну статтю це більш, ніж наївно. Щодо причин. На ваш суд, читачу. Найважливішою, від якої походять інші, є наступна - не російський народ, - а його верхівка. Починаючи не з Переяславської Ради, що само собою зрозуміло, а, принаймні, з Андрія Боголюбського. Від Івана Грозного почалися царі. І кожний з них чигав на Україну. І це не закінчилось Сталіним чи Брежнєвим. Той, хто хоче знати правду, той може її знати.

Вище йшлося про причини певних явищ. Не буду пояснювати, бо читач, думаю, сам собі пояснить.

У шістдесятих роках минулого століття я працював артистом (співаком) державної заслуженої хорової капели УРСР, тож мав нагоду спілкуватися з українцями від Чукотки, Сибіру до Карелії, Прибалтики і т.ін. Всюди співрозмовники оглядалися, чи хтось не підслуховує. Та мабуть і я оглядався, хоч антирадянських розмов ми не вели. У згадуваному вже 1968 році в м. Володимирівка Астраханської області зайшов я на місцевий базар. Благо - цілий день вільний, а ввечері концерт, 5-6 пісень. Кинулися в око три постаті. Високі кремезні діди в російських косоворотках, у високих начищених чоботях, хоч був тільки липень, які між собою розмовляли добірною українською мовою з оцим то любим мені полтавським "ель". Розмова йшла на побутові теми, але Штірліца з мене не вийшло, бо діди один другому ставали на чобіт і розмова припинялась. Пішов я далі до бочки з квасом. Там продавщиця вела розмову з киргизом (у всякому разі так здалося) і також прекрасною українською мовою. На моє прохання українською налити мені квасу продавщиця відповіла "Я нє понімаю вас". А я кажу, та ви ж тільки що розмовляли українською. У відповідь: "Нєт, вам показалось". Прийшлося мені "перелаживать".

Або такий випадок... хоч їх було безліч. У селі Політотдельскоє Волгоградской області РФ. Справжня назва села - Слобідка. При радянській владі його перейменували на Троцкоє, а коли "пішли", то перейменували на Політотдельскоє. Проте місцеві жителі називають його Слобідкою. Підходить до мене журналіст Львівської телестудії Анатолій Нестеренко. З усмішкою, але дещо схвильований. Він у цих краях вперше. Володимире, може ви поясните мені - ось цей гурт жінок розмовляє між собою українською. Коли я з ними привітався і заговорив їх же мовою, мені сказали: "А ми вас не понімаєм".

Правда є такою - спілкуємося нашою рідною мовою, при тому мене називають українцем. - Ну, а ви? Ми ж однією мовою розмовляємо. Ні, ми мєстні, або хохли. Минають століття в неволі, бездержавності, проте українська мова ще не вмерла.

У Польщі дещо інакше. Мої ровесники, батьки яких правдами-неправдами залишились у Польщі, бо боялися Сибіру, мається на увазі горезвісна операція "Вісла", вже ледве язиками ворочать українською, а ті, що старші при зустрічі з поляками переходять на польську. Правда, моїй родині пощастило. Ми опинились на Львівщині.

Пару слів про шовіністичні уряди. У російській імперії були створені всі умови, щоб українців запихати куди це зручно урядові. Те, що в Надволжі є цілі українські села (до речі маю зафіксовано понад 240 українських топонімів - назв населених пунктів), це завдяки тому, що на Дону українське населення стало переважати. Уряд дозволив переселяти українців не більше 5-6 родин в один населений пункт. Таким чином питання загарбання нових земель Надволжя стало ще актуальнішим. Уряд створював в Україні такі умови, щоб населення покидало рідну землю. Відповідно створювались всілякі заохочення до освоєння величезних диких просторів Надволжя. Так-так, чужими руками і жар легко загортати. А щодо поселень не більше 5-6 родин в один населений пункт через багато років повторив колишній польський уряд з українцями, що залишились в результаті згадуваної вже акції "Вісла", коли переслав їх на Західні землі (німецькі, чеські). А чому тільки 5-6 родин в один населений пункт - це повинно бути зрозумілим для всіх.

Згадане мною у цьому матеріалі, має пряме відношення до розвитку і побуту української мови в діаспорі. Будемо сподіватися, що наші високі посадовці будуть невдовзі хвалитись тим, що відкривають українські школи в Російській Федерації. І під кінець. Наразі шкіл нема і писемна мова вже давно в реанімації. Подаю тільки відгомін від колишніх школярів. Так під час однієї експедиції в рідному селі Миколи Бахтієнка Степнівці поприходили до клубу селяни. На мої питання щодо мови писемної, то молодші за віком мовчали, а старші охоче давали відповіді. Хто з них вивчав пів-"года", хто рік, а один бравий мужичок вчився аж три "года". Я витягнув "Кобзаря" і попросив його щось прочитати. Він засміявся і каже: дайте щось іншого, бо "Кобзаря" я напам'ять знаю. Звичайно, я подарував йому книжку, за яку він конче хотів "розщитатися". Ми пожартували, а я до колег "скаржився", що втратив шанс підзаробити.

У цьому селі як за звичай українські прізвища: Бахтієнко, Шевченко, Кравченко, Величко і т.д.

Хоровий ансамбль цього села бере активну участь у різних концертах і фестивалях.

У центрі української культури Волгоградської області (згадуваному вже Миколаївську) кожних 2-3 роки відбуваються, як там кажуть, "хвестивалі" української культури. От там то можна наслухатись рідної мови, наспілкуватися з людьми різних районів обширної області і записати багато і багато пісень.

Тут треба визнати: добре, що є поки що від кого записувати. Свідомо повторююся. Спізнюватися зі збором фольклору не можна. Кращі з носіїв цієї дивовижної народної творчості, старіючи, забувають, або відходять на вічний спокій. Ось я думаю, чи живе ще на хуторі бабуся, про яку мені розповідали, що і співає, і приповідає, і ледь не в решеті танцює. А обряд весілля, записаний в Очкурівці 1975 року, я б уже зараз не записав. Матеріал, записаний тоді в Солодушівці, теж ні. У цьому я переконався з експедиції по цих селах у 2001 році. Тому в підтвердження моїх висновків зумисне пропоную зразок запису тридцятирічної давності, зроблений в с. Солодушівка від Петра Колоса 1910 року народження. Мову й інші засоби чи компоненти оповідача передаю згідно з записом на магнітофонній стрічці:

"Ото стрітились москаль і хохол. Ну і спрашивають один в другого:

Што там у вас?

А що там у вас?

От москаль і каже:

- От єсть у нас такой царь-колокол, што нада на первый день поста раскачивать, штоб на первый день Паски ударил звон.

-А що там у вас! От у нас єсть така пушка. Ото ми з кумом служили при ній. Дивимось одного разу, а вона заржавіла-заржавіла. От ми з кумом підійшли до тії пушки та й змазали салом. Нехай, значиться, од'їсть іржу. А самі пішли та й випили по чарці, ковбасою і салом закусили. Приходимо знову до тії пушки. Дивимось — звідки не взялась бісова собачка та й злизує те сало. От ми і зарядили цю пушку. Та як стрельнули! Та й полетіла ця собачка високо-високо! До неба. І все бреше та й бреше, як той москаль про свій московський колокол".

За день до початку IV міжнародного фестивалю української культури у 2000 році нам (львів'янам, тріо бандуристок з Алчевська, і прекрасному фольклорний ансамбль з Фастова на чолі з главою райдержадміністрації п. Петром Онищенком) запропонували виступити в цьому селі. Після свого виступу я зробив оголошення про те, хто мене пам'ятає, коли в 1975 році у цьому клубі ми з колегою Остапом Уличним робили фольклорні записи - нехай підійде після концерту до виходу. Підійшло п'ять жіночок, а шоста, що тоді була ще дитиною, дізнавшись про таку подію, відпросилася з роботи і під'їхала на велосипеді. За цей час мужчини, яких ми записували, відійшли на вічний спочинок, в тому числі автор подачі цього фольклорного запису. Письменник Роман Федорів назвав цей матеріал готовою новелою (надруковано в журналі "Дзвін" за 1994 р. №11-12) [15].

В області є два українських музеї етнографії краю. У Волгограді в музеї-заповіднику "Старая Сарепта" є відділи 5 національностей: російський, український, німецький, казахський і калмицький. "Нащадки засновників Сарепти - німців гернгурів (від назви землі, звідки походять переселенці) і місцеві, із метрополії нині відбудовують Кірху, жіночий та чоловічий монастирі, двоповерховий будинок пастора, який приїхав з Німеччини. Ставлять орган, дбають про музей, про свою школу. В українців нічого подібного поки що нема" [10, 16].

І на кінець, тільки інформативно. Основні дійства фестивалів відбуваються на місцевому стадіоні за 150-200 метрів від Волги. Дати їх проведення: 1992, 1994, 1997, 2000 роки. На першому фестивалі був піднятий на флагштоку синьо-жовтий прапор і це була для нас велика подія. На IV-му фестивалі грали на вітрі 8 великих синьо-жовтих і така ж кількість російських прапорів.

Попри все негативне, що тут написано варто зазначити: нас там люблять, нас там чекають, є підстави стверджувати: нам поталанило. Ще не вмерла в Надволжанщині українська народна творчість.

Доброї руки збирача фольклору чекають цікаві оповіді, дотепні жарти, перекази і, звичайно, прекрасні, збережені в пам'яті пісні місцевих українців.

Тож як та неопалима купина, нехай не в'яне Надволзька гілка духовного тіла, яка відрізана й забута Україною.

Список використаних джерел та літератури

1. Пержило В. "У пошуках національних джерел". Журнал "Золоті ворота" №3, 1993 р. Деякі передруки від ст. 100 - 108.

2. Пержило В. Польові записи 1991 р. Волгоградщина.

3. Там же.

4. Там же.

5. Худик Я. Лист до В.Пержила "Усе рідне - в глибині серця". Газета "Просвіта" №9 ст. 6,1992 р

6. Радянська енциклопедія історії України, том І, ст. 5.

7. Атлас "Українці - Східна діаспора" 1992 р., ст.5.

8. Борщак І. "Мазепа, Орлик, Войнаровський", 1991 р., ст. 84.

9. Северянова О. Автореферат дисертации на соискание ученой степени кандидата филологических наук, Ростов-на-Дону, 1977, ст.5.

10. Там же.

11. Рукопис.

12. Северянова О.

13. Северянова О. Формирование и развитие говаров территории поздних заселений, изд. Саратовского университета, 1987, ст. 122.

14. Бахтієнко М. (Зошит) Контрольна робота.

15. Пержило В. Публікація "Хохли на Волзі". Журнал "Дзвін" 1994 р., "11-12, ст.. 170-171.

16. Пержило В. Українська діаспора в Нижньому Надволжі. Журнал Народна творчість та етнографія 1993 р., 5-6, ст.62.

Українці  Волгоградської області, що не стали хохлами

На світлинах: Герб Волгоградської області. Українці  Волгоградської області, що не стали “хохлами”.

Володимир ПЕРЖИЛО,

http://ukrvolga.seun.ru/science/perjilo.html

Додати коментар


Захисний код
Оновити

Вхід

Останні коментарі

Обличчя української родини Росії

Обличчя української родини Росії

{nomultithumb}

Українські молодіжні організації Росії

Українські молодіжні організації Росії

Наша кнопка