Протягом століть багато сторінок української історії з різних причин політичного, ідеологічного, соціального характеру не вивчалися взагалі, або висвітлювалися вкрай упереджено і не об’єктивно на користь великодержавних намагань різних імперій, до складу яких входили українські землі. Доля українців, що з різних причин були відірвані від Батьківщини, є однією з найменш вивчених у вітчизняній історіографії, оскільки за радянських часів на висвітлення цієї проблеми було накладено ідеологічне табу. До однієї з найчисельніших українських громад на теренах Росії відноситься українська громада Уральського регіону.

Переселення українців на Урал починається ще у ХVІІ столітті, й за даними перепису 1897 року у регіоні нараховувалося вже 45 тисяч українців. Але насправді масовим переселенській рух у ці простори стає наприкінці ХІХ і на початку ХХ століття. Наприклад, унаслідок інтенсифікації міграційного процесу лише українське селянське населення Башкирії (у межах Уфимської губернії) з 1897 до 1912 року зросло більше ніж у 11 разів і напередодні Першої світової війни становило вже майже 57 тисяч чоловік. У роки першої світової війни частка українців серед населення сучасного Уралу була вже досить високою – в Оренбурзькій і Челябінській області вона перевищувала 10%, а в цілому по регіону становила 5%.

Протягом 1914 – 1921 років практично уся територія України перетворилася у справжнє поле бою. Перша світова війна, революція і громадянська війна, що прокотилися її теренами, а потім голод 1921-1922 років призвели до того, що, не зважаючи на не дуже сприятливі умови для будь – яких переселень, міграційний потік у ці роки хоча дещо і зменшився, але зовсім не припинявся. Населення рятувалося від жахів війни, від голоду, переселялося у менш постраждали від безладдя і бойових дій регіони. Так, згідно перепису населення 1926 року, у Башкирській АРСР чисельність українців становила вже 76 710 осіб, тобто збільшилась порівняно з довоєнною на третину. У цілому в цей час на уральських землях налічувалося 225 545 українців. Найбільше українців мешкало у Оренбурзькій губернії – 112 108 чоловік, Троїцькій окрузі – 14 374 чоловік, Челябінській окрузі – 12 044 чоловіка, Курганській окрузі – 5129 чоловік і Тагільській окрузі – 1 466 чоловік. В інших округах, що входили до Уральського регіону, кількість українців становила менше тисячі чоловік.

Переважна більшість українського населення залишається в південних районах регіону і складається переважно з сільського населення. Це цілком природно, оскільки і в інших краях українські селяни намагалися знайти звичні для них природні умови життя, знайти врожайні землі, які дозволяли займатися рільним господарством. За даними етнографічної експедиції В. Хоменка, українські поселенці на Південному Уралі так пояснювали причини поселення саме тут: П.А. Луценко (Троїцькій район Челябінської області с. Ясні Поляни): “На півночі багато заводів і холодно. На півдні багато дешевої землі й хліб родить”. Н.В. Дорошенко (Октябрьській район село Новомосковка): “В північних районах більше лісу, багато поля залито водою. Тут лісостеп і степ, болота майже не зустрічаються”. У Башкирській АРСР згідно перепису 1926 року 74,6 тисячі українців, тобто 97,3% усього українського населення республіки мешкало у сільській місцевості. Приблизно та ж сама картина спостерігається і в інших районах краю.

Урал виконував роль “стартового майданчика” для колонізації азійських просторів: лише за 1925 – 1926 роки через його територію переїхало на схід 312 тисяч чоловік. За вказаний період 86,2 тисячі чоловік поселилися на Уралі.

З радянським періодом історії пов’язаний черговий етап масового організованого переселення українських селян на схід. Споконвічна біда, що супроводжувала українського селянина – нестача орної землі і як наслідок надлишок робочих рук у сільському господарстві, так і не була подолана. За приблизними підрахунками на початку 20-х років ХХ століття сільського населення, яке не могло бути забезпечене землею в розмірі споживчого мінімуму, на Україні було приблизно 800 000 дворів.

З метою координації та керівництва переселеннями постановою ЦВК та РНК СРСР від 10 квітня 1925 року був створений Всесоюзний переселенський комітет при ЦВК СРСР. В постанові ЦВК СРСР від 30. 07. 1926 року зазначалося “Визнати, що головним завданням переселенських заходів повинно бути заселення Далекого Сходу, Сахаліну, Сибіру та Карело-Мурманського краю. Одночасно вести заселення вільних земель в обжитих районах Північного Кавказу, Поволжя та південних частин Уралу. Найважливішим завданням вважати розвантаження перенаселених районів України”. Постановою РНК УРСР та ВУЦВК від 07. 08. 1925 року було визначено райони першочергового заселення. На Уралі таким районом була визначена Троїцька округа, куди було заплановано переселити 9 000 дворів.

Одночасно з продовженням аграрних переселень поступово розгортається новий переселенській рух. З початку 1930-х років унаслідок колективізації, голодомору 1932-1933 років і початком бурхливого промислового будівництва на Уралі, українці більш великими групами починають переселятися до нових промислових центрів, що виникають у регіоні. За рішенням ХVІІІ з’їзду ВКП(б) на Уралі й у Західному Сибіру будувалися підприємства – дублери машинобудівної, переробної, нафтопереробної й хімічної промисловості західного промислового району. Були відкриті нові родовища залізної й марганцевої руди, бокситів, мідних і нікелевих руд, рідких металів. На будівництві нових заводів широко використовувалася праця кваліфікованих металургів і машинобудівників з України, зокрема, із Придніпров’я й Донбасу.

Будівництво нових великих промислових підприємств вимагало кваліфікованих кадрів робітників та інженерно – технічних працівників. У міста Уралу за два роки (1935 та 1936 роки) з України прибули до Свердловської області 15 608 чоловік, до Челябінської – 11 183 чоловіка. У зв’язку з цим виникають великі українські скупчення у Челябінську, Магнітогорську, Оренбурзі. На протязі 1939 року лише з Ворошиловграду, Дніпропетровську, Запоріжжя, Києва, Миколаєва, Одеси та Харкова переселилися до Пермської області 527 чоловік, Свердловської області – 1593, Челябінської – 1094, Чкаловської (сучасна Оренбурзька) – 616 чоловік, Башкирської АРСР – 548, Удмуртської АРСР - 100. Тривали й планові переселення до Уралу селянських господарств з України. За планом у 1940 році до Челябінської області прибуло 11 340 господарств.

Для розміщення переселенців сільрадами було виділено лісоматеріали для будівництва будинків, земельні угіддя, будівельники. Однак оселення людей на новому місці не було легким. До матеріальних та інших об’єктивних проблем додавалися психологічні. Переселенці не завжди зустрічали добре ставлення. Джерела того часу свідчать, що частина переселенців поверталася до дому саме через негативне ставлення місцевих жителів. Утім не зважаючи на труднощі переселення не припинялися. Планом передбачалося лише у 1941 році переселити до Челябінської області 4 575 селянських господарств з України. Переселенців було заплановано розселити у 12 південних районах області. Традиція розміщення українських переселенців – селян саме у південних районах регіону, що була започаткована на початку міграцій українців до Уралу, продовжується.

Організатори переселень задля успішного оселення селян на новому місці намагалися врахувати їхні інтереси. Начальник переселенського відділу при Челябінському облвиконкомі звернувся до СНК СРСР з проханням збільшити кількість вихідців з УРСР за рахунок Смоленської області. Своє прохання він мотивує тим, що наприклад Верхньоуральській район за місцевими умовами ближче до України, тут переважає степовий характер місцевості, він незначно заселений, причому переважно козацьким населенням. Додатком до наказу по переселенському управлінню при СНК СРСР № 7 від 16. 01. 1941 року прохання було задоволено й кількість селянських господарств, що планувалося переселити з України, була збільшена до 4 610.

Початок Великої Вітчизняної війни відкрив нову сторінку в історії переселень українців до Уралу. З перших тижнів війни було розпочато роботу з підготовки і проведення широкомасштабної евакуації промислових підприємств, персоналу й сімей працівників на схід. Серед основних районів, в яких планувалося розміщення евакуйованих заводів і робітників, був Уральській регіон. Масове перебазування окремих промислових агрегатів, підприємств і цілих галузей промисловості до Уральського регіону почалось у липні 1941 року.

Вже 2 липня 1941 року ЦК ВКП(б) за пропозицією Наркомату чорної металургії, Наркомату важкого й середнього машинобудування приймає рішення евакуювати броньовий стан Маріупольського заводу імені Ілліча до Магнітогорського заводу. Наприкінці липня припиняється будівництво доменної печі № 4 на заводі “Запоріжсталь”, а устаткування й металоконструкції було перевезено до Ново-Тагільського заводу для будівництва доменної печі № 3. У серпні 1941 року до Первоуральську був евакуйований Дніпропетровський трубопрокатний завод імені В.І. Леніна. Протягом серпня – вересня 1941 року з Запорозької області було евакуйоване до Магнітогорську найбільше в Європі підприємство важкої металургії –завод “Запоріжсталь” і ще 26 підприємств легкої та харчової промисловості.

Багато з перевезених на нові місця заводів були об’єднані з діючими там підприємствами. Так, великий танковий завод, що був евакуйований з України, був об’єднаний з місцевими підприємствами, створивши Уральський танковий завод імені І.В. Сталіна. Харківський дизельний, Ленінградський завод імені Кірова і Челябінський тракторний склали одне з найбільших у країні танкобудівних підприємств, яке отримало назву “Танкоград”.

Одночасно з підприємствами евакуювалися і робітники у кількості до 40% звичайного штатного розкладу та їхні родини. Загалом з України на Схід було вивезено більше 3,5 мільйонів чоловік. Значна частина з них прибула на Урал. Так, лише до міста Нижнього Тагілу Свердловської області разом з евакуйованими підприємствами прибуло понад 36 000 робітників, службовців та членів їхніх родин. У Челябінську лише на Танкограді працювали майже 3 000 евакуйованих українців. На Чусовському металургійному заводі працювало 430 українців. На 1 січня 1942 року в Челябінську область з України з дитячими закладами (дитячі будинки, ясла, садки, інтернати тощо) прибуло 1 502 дитини. А загалом на 1 грудня 1943 року в області евакуйованих з України нараховувалося 21 634 осіб.

Таким чином, ми бачимо, що у лиху годину війни з України до уральського регіону було евакуйоване багато крупних промислових підприємств. На Уралі працювали сотні українських підприємств, причому частина з них залишилася тут і у повоєнний період, а чимало евакуйованих українців з різних обставин, як особистих так і з виробничої необхідності, залишилися назавжди, поповнивши місцеву українську громаду.

Підсумовуючи наведені факти можна зробити висновок, що українська громада уральського регіону відноситься до одній з найчисельніших у Російській Федерації, має доволі складну і цікаву історію й певною мірою може слугувати дзеркалом, у якому відображені загальні процеси формування української діаспори у Росії.

На малюнку: Такими були перші українські переселенці на Уралі

Марат ЗАКІРОВ,
м. Луганськ

Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. вам потрібно увімкнути JavaScript, щоб побачити її.">Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. вам потрібно увімкнути JavaScript, щоб побачити її.

:

Про автора: Закіров Марат Борисович, викладач кафедри теорії та історії держави та права Луганської академії внутрішніх справ МВС України імені 10-річчя незалежності України. Наукові інтереси - історія та сьогодення української діаспори. Адреса для листування: 91493, м. Луганськ, с-ще Ювілейний, вул. Карла Маркса, 4

Додати коментар


Захисний код
Оновити

Вхід

Останні коментарі

Обличчя української родини Росії

Обличчя української родини Росії

{nomultithumb}

Українські молодіжні організації Росії

Українські молодіжні організації Росії

Наша кнопка