Друк
Розділ: Дослідження

Бесіди з Борисом Ткаченком, автором першої в Україні документальної книги про Голодомор

Знайомтесь: Борис Іванович Ткаченко -  письменник, краєзнавець, етнограф, колекціонер українських старожитностей. Автор 11 книг, в т.ч. й першої в Україні про Голодомор ( «Під чорним тавром»), номінованої на Шевченківську премію. Лауреат літературних  премій імені М.Хвильового і В.Стуса. Живе у м. Лебедині Сумської області. Унікальна особистість, спілкування з якою, впевнені, не залишить байдужими наших читачів. Прислів’я «Життя прожити – не поле перейти» у його випадку це і поля, які він виміряв ногами як агроном (за фахом і місцем роботи), і поле  історії, поле страждань українського народу, яке перетнув разом із ним як письменник-патріот.

Продовження. Початок див. на http://kobza.com.ua/doslidzhennja/6443-ukrainska-identychnist-iak-zhyttievyi-shliakh-chastyna-persha.html (частина 1) і http://kobza.com.ua/doslidzhennja/6445-ukrainska-identychnist-iak-zhyttievyi-shliakh-chastyna-druha.html (частина 2)

- Попередню нашу розмову про те, що стало поштовхом до написання Вами книги «Під чорним тавром», ми завершили епізодом про Вашу зустріч з сторожихою кладовища в Краснограді.  Вона, зокрема, розповідала жахливу історію про те, як в 1933 році люди, яких вважали за померлих від голоду, виповзали з-під мертвих тіл, скинутих в гуртову яму, але шансів вижити все одно не мали. Що було  далі, після тієї зустрічі?

- Після цього я повернувся в готель. Телевізора в готелі не було, тому ввечері усі збиралися у вестибюлі на диванах, читали  газети, книжки  чи спілкувалися між собою. І я почав розповідати жінці-адміністратору те, що почув на кладовищі. А вона каже: «Так я цього Степана, який збирав померлих по місту, знаю, ним людей лякали. Було таке:  ми з матір’ю йдемо і бачимо, що він везе померлих, а один з возу сповз і зачепився за колесо, не пускає їхати. Мати моя каже: «Що ж ти, Степане, оце робиш? Він же ще живий, а ти його на кладовище у яму везеш».  А Степан у відповідь: «Я вже втретє його на воза до мертвяків  кидаю, а він, гад, все оживає і оживає». Отакі страхіття тоді були в Україні.

Коли я повернувся з Краснограду,  то записав почуте там, і, власне, з цього все почалося. Після цього  у відрядженнях чи у приватних поїздках став розпитувати людей на цю тему: хто що пам’ятає чи знає про часи Голодомору 1932-1933 років. Це були 60-ті роки, коли залишились ще живі свідки тих подій, люди, які їх бачили, пережили.

Головною причиною тодішнього  голоду в Україні було розкуркулення, коли не тільки у заможних селян, а й у «середняків» відбирали зерно, насіння, картоплю, буряки, сало, домашню худобу і птицю й навіть сухарі. Один чоловік, який  в ті часи був в бригаді розкуркулювачів, розповідав мені, як це було: що за бригади, хто посилав, як за це платили. І розповів серед іншого як розкуркулювали одного селянина. У нього в хаті, у сінях,  висів дерев’яний плуг. Кинулись розкуркулювачі його знімати, а плуг впав і розсипався. Хазяїн сміється: «Якщо буде такими плугами  піднімати колгосп, то і він так само розсиплеться». Ще розповідав той чоловік, що над ним був відповідальний за розкуркулювання , який викликав його, пригощав коньяком,  давав інструкції, і лякав: «Якщо ти отак і отак не зробиш, буде тобі за це оте і оте». І це були не пусті погрози - могли і вбити, і хату спалити.

Потім, у 1991-1992 роках, у часи так званої гласності, коли заговорили про розкуркулення  і почали реабілітованим жертвам репресій  та їхнім спадкоємцям виплачувати компенсації, то при Лебединському райвиконкомі утворили відповідну комісію. Люди, які постраждали від розкуркулювання,  зверталися до цієї комісії, а комісія з відповідним запитом у табори, де вони сиділи, і отримувала справи цих людей.  Очолював комісію  начальник нашої районної міліції. Якось він зустрів мене і каже: «Борисе, тут документи прийшли. Хочеш подивитися?» Я глянув, а це документи про розкуркулення -  цілі стоси. На те, щоб їх прочитати, не один день піде, а я ж на роботі, хіба що в обідню перерву можу вискочити подивитися. Тому попросив віддати мені ті справи на ніч. «Та ти що, мене ж за це розстріляють». Але таки умовив його під чесне слово, що ніхто про це не дізнається,  і став ночами сидіти над тими справами. Ніч сиджу, вивчаю справи, занотовую, ранком повертаю, ввечері знов забираю. І потім ці документи я  включив у свою книгу.

А перші мої публікації на тему Голодомору (десь біля 20 статей) почали з’являтися ще із 1989 року у районній газеті під заголовком «Доля наркома, або Під чорним тавром». Тоді про голод на селі газети мовчали, а ті, хто про нього розповідали десь «на кухні»,  підпадали навіть в часи «гласності» під «прес» КДБ. Тому я схитрував. У 1937 році за вироком «трійці»  був розстріляний Микола Демченко, про якого я вже згадував, у 1930-1932 роках нарком землеробства УРСР, потім нарком зернових і тваринницьких радгоспів СРСР. Він був наш земляк та ще й мій далекий родич. Я знайшов у Москві його сина, Миколу Миколайовича Демченка. На його дачі у Сосновому бору  сиділи, пили горілку,  і він мені розповів, як все було з ним, з його батьком. Батька засудили за «український буржуазний націоналізм» і розстріляли, матір теж засудили, а його з братом відправили у табір для дітей «ворогів народу». Повернувшись з Москви, я  почав писати цю історію, і її друкували з продовженням із номера в номер в лебединській «районці». А біда з наркомом Миколою Демченком сталася через те, що він раніше підписав групового листа від вищого партійного і військового керівництва УРСР  до Сталіна за голод в Україні, мовляв, треба щось робити. Я за це і зачепився.  Що за лист, про який голод йдеться, коли і що саме відбувалося. І таким чином вставив в розповідь про земляка-наркома та його родину  спогади очевидців голоду 1932-1933 років..

- Наскільки мені відомо, перше видання книги «Під чорним тавром» супроводжувалося чималими труднощами. Якими саме?

- Після публікацій спогадів про Голодомор у районній газеті і скороченого їх передруку в журналі «Україна» у мене накопичилося багато матеріалів з цієї теми, які не були опубліковані . Я зрозумів, що вони тягнуть на книгу,  і звернувся з такою пропозицією до лебединського видання «Білий лебідь»: «Давайте книжку видамо». Вони погодилися, але  коли в друкарні було набрано і надруковано майже половину книги, викликають мене в райком  партії і починають лякати: «Ты оболгал нашу историю, ты оболгал наших коммунистов, линию партии в угоду Западу…» і т.д. і т.п. Я кажу: «Я нічого не видумував, ось є свідки та їх розповіді, не вірите – перепитайте у них». Одним словом, видання книжки зупинили. Тоді я поніс свою книгу у видання «Слобожащина» в обласному центрі  у Сумах. Там її почитали і кажуть: «Ні, ми видавати її не будемо. З цією книжкою можна або прославитися, або «загрімити».

А тим часом у Лебедині примудрилися все ж надрукувати «Під чорним тавром» накладом у 5 000  примірників. На сірому папері, погане оформлення, але головне, що книга відбулася і потрапила до людей. Вона не продавалася, а роздавалася  на мітингах, пізніше біля меморіалів жертвам Голодомору. У Львові дізналися про цю книжку, прислали посильного,  і він забрав 300 примірників. І вийшло так, що один з тих примірників попав до рук однієї жіночки. Дзвонить мені: «Ткаченко?» - «Ткаченко» - «Борис Іванович?» - «Борис Іванович». – «Це ви автор книги «Під чорним тавром»? – «Так». – «Треба її перевидати,  на якісному папері, щоб хороший друк був».- «Я б радий, але, як кажуть, душа - в рай та гріхи не пускають». – «Які гріхи?» - «Гроші» - «Гроші будуть. Зайдіть в Києві в Спілку письменників в таку-то кімнату і заберіть гроші». Тут якраз син Максим по роботі їхав через Київ. Зайшов у Спілку, знайшов кімнату, про яку мені казали. Сидить дівча років 16-17-ти. «Добрий день!»- «Добрий день!»- «Тут казали гроші для Ткаченка можна забрати» - «Так». Відкриває шухлядку, дістає і віддає Максиму 5 тисяч доларів. Не вимагаючи ні паспорту, ні розписки в отриманні. Як пізніше виявилося, ці гроші надіслала з Канади одна жіночка-лікарка, яка родом з Коломиї (відома активістка і меценатка  української діаспори Марія Фішер-Слиж, яка  пожертвувала мільйони доларів на українську справу. На її гроші, зокрема, споруджена будівля Католицького університету у Львові. – ред.)

Я, обрадуваний,  про ті гроші тоді розбазікався, і ця новина дійшла до Сум. Дзвонить мені з одного з тамтешніх видавництв така  Полтавець Катерина: «Борисе Івановичу, ми готові якісно перевидати вашу книгу, приїжджайте, оформимо договір». Я приїхав, привіз новий, значно доповнений варіант і  300-400 фотографій до нього. Катерина каже: «Тут ми зараз викупили під офіс  квартиру, то дайте нам авансом трішки грошей заплатити за комунальні послуги». Дав я їм 10 тисяч гривень,  і на цьому все завмерло. Проходить і місяць, і два, і вже рік. Дзвоню – відповідь одна: «Набираємо в типографії, набираємо». І знов просять гроші на оплату їхнього офісу. Я віддав їм вже половину з тієї суми, яку син привіз з Києва, а нічого не зроблено. Тоді я кажу: «Знаєте що, віддайте мені мій текст, мої фото, я буду друкувати книжку десь в іншому місці». Почали шукати книгу, текст знайшли, а знімки знайти не можуть. З цього я побачив, що ніхто моєю книжкою не займався, а тільки гроші тягнули з мене. Втім, слава Богу, фотографії  врешті таки знайшли, забрав я все це і пішов на автобусну зупинку.  А там зустрів знайомого. «Привіт» - «Привіт» - «Як справи?» Розповів  йому про свою біду, а він і каже: «Слухай, є таке видавництво «Мрія», іди туди, віддай хлопцям свою книгу, попроси підготувати до друку, а гроші потім будеш шукати». Я вчинив як він порадив.  Прийшов і кажу: «Хлопці, отака справа, але грошей є тільки половина» - «Поки вистачить, а там як піде». Попросили заручитися, що повна сума буде сплачена, і я пішов до обласної державної адміністрації,  до чиновників.   Ті  пообіцяли, що дадуть видавництву грошей на капремонт в рахунок видання книги. Книгу видали, а грошей на капремонт так і не дали. У видавництві кажуть: «Отака справа, тож шукай, діду, гроші». А де їх брати? Собівартість одного примірника – 3 тисячі гривень. Тоді видавництво забрало усі примірники собі і стало продавати книгу у своєму магазинчику. Мені залишили тільки два примірники, хоча я ще їм давав гроші,  крім тих 10 тисяч гривень, що відразу віддав. Тож вимушений був за власні кошти купити 10 примірників власної книжки, бо обіцяв надіслати її до Львова, Києва, Вінниці, Симферополя…  Все ж, аби мене хоч трохи виручити, видавництво оранізувало закупівлю книжки  за кошти районів, по 5 примірників на район, і багато районів її купили, а Лебедин, уявіть собі…  відмовився.  «Нам, - сказали, - ця книжка не потрібна».

За рік до цього  вийшла моя книжка «Важка стежина до Бога» про репресії   церкви, які чинили більшовики (за цю книгу Київська патріархія УПЦ нагородила автора орденом святого Володимира Великого ІІІ ступеня – ред.). Книжка написана також на місцевих матеріалах  і видана за гроші сина Максима. На сесії районної ради Максим, який тоді був головою райдержадміністрації, запропонував купити з десяток  примірників, щоб роздати їх по школах, бібліотеках району, адже це історія краю, яку лебединці повинні знати. «Там, - переконував, - багато спогадів отця Іоанна (найстарший лебединський священик Іван Приходько – ред.), у якого ви всі дітей своїх хрестили». Голова райради був проти, поставили на голосування. І більшість депутатів проголосували за те, що книжки району не потрібні. Тож,  робота письменника-краєзнавця – робота неблагодарна. Неблагодарна. 

- Для читачів хочу уточнити, що повна назва Вашої книги  «Під чорним тавром»  така: «Під чорним тавром. Документи, факти, спогади : історична розвідка про геноцид в Україні, і зокрема на Сумщині, в 1932-1933 роках, скріплена найвищим суддею - людською пам'яттю».

- Так, це - документальна книга написана виключно на основі спогадів очевидців,  фактів і документів . Але для мене було важливо не тільки оприлюднити ці факти і спогади, а й розкрити причини геноциду українців  у 1932-1933 роках та його  наслідки. Для цього довелося багато попрацювати з матеріалами Сумського обласного архіву, Київського архіву кінофотофонодокументів, архівами СБУ, Єкатеринбурзької (колишня Свердловська)  і Архангельської областей, куди висилали селян Сумщини і Лебединщини, зокрема, як «ворогів народу».

- Пам'ять про минуле нашого народу – це не тільки спогади, документи, а і його культурна спадщина. Коли і як Ви  почали збирати свій приватний музей українських старожитностей?

- Навчаючись наприкінці 60-х років  в університеті ім. Т.Шевченка у Києві, я відвідав музей Івана Макаровича Гончара - перший в Україні  приватний музей етнографії і творів народного мистецтва (із 2009 р. - Національний центр народної культури «Музей Івана Гончара» - ред). Гончар мене до цього діла і заохотив. Спочатку я збирав експонати для його музею: старовинні фотографії, рушники, вишиванки, різьблення по дереву і т.п. Возив їх йому протягом чотирьох років поки вчився і на кожній сесії – літній, зимовій - його провідував. А потім думаю: чого їх возити в Київ, якщо можна вдома збирати власну колекцію?  Працював я тоді на посаді інспектора-організатора районного управління сільського господарства, у мене був мотоцикл з коляскою і по роботі їздив по всьому Лебединському району. А якщо часто їздиш, то  багато нових знайомств з різними людьми.  Розпитував, що і де цікавого для мене є, де що можна придбати чи на щось виміняти. Оттак їздив, збирав і складав зібране просто в скрині. А тоді в 1969 році мене викликав секретар райкому партії і каже: «Слышал, что ты собираешь разное там белье. Так вот брось, отдай все в музей и дурью этой больше не занимайся».  Дещо я тоді віддав у наш місцевий краєзнавчий музей, зокрема,  старовинну бандуру, що належала Леоніду  Рогальському (очільник Лебединської «Просвіти» у 20-х рр. – ред.) -  побратиму Никанора Онацького (Никанор Харитонович Онацький - український художник, письменник , етнограф, краєзнавець, музейникред.), також старовинний «Псалтир», рушники, деякі ікони, а дещо залишив у себе. І продовжив збирати старожитності і далі, але вже потайки. А пізніше обладнав під музей кімнату в своїй хаті на другому поверсі, де і розмістив зібране.

Що там є? Чимала колекція рушників, в основному наших місцевих і  частково з Роменського району, вишивка чоловічих і жіночих сорочок, мальоване дерево, мальовані скрині, ікони. Оце все я так збирав, а потім дістав з скринь і розмістив. Музеєм в повному значенні цього слова це назвати не можна, просто кімната з експонатами. Що в цій колекції найбільш цікаве? Є престольні  ікони XVII століття, є рідкісна скриня із зображенням козака Мамая (Іван Макарович Гончар казав, що таких скринь тільки дві в Україні), стародруки, деякі інші речі.

- Як думаєте розпорядитися своєю колекцією в майбутньому?

- У мене є син Максим, який цим теж «хворіє», тож вона залишиться йому. Можливо, було б добре надати моїй кімнатній колекції статус приватного музею, щоб школярі його відвідували і долучалися до історії та  культури своїх пращурів. Або в краєзнавчому музеї виділити залу і там розмістите моє зібрання. Не можна,щоб воно після моєї смерті пропало, треба, щоб збереглося.

- Так, але краще, якби все залишилося на місці. Як на мене, можна було б зробити Ваш будинок взагалі меморіальним музеєм Бориса Ткаченка, музеєм-садибою, враховуючи не тільки Вашу колекцію, а й Ваш внесок в українську культуру як письменника, історика, краєзнавця.

- Щодо музею-садиби, то у мене була думка поруч з будинком поставити бюст  Тараса Шевченка. Річ в тому, що такий дуже чудовий бюст мені обіцяв Іван Макарович Гончар з своєї колекції бюстів Кобзаря. Але мені не вистачило духу його привезти до Лебедина,бо він вагою десь до центнера…

(Далі буде)

Розпитував Олександр Гвоздик

На світлинах:

1. Борис  Іванович Ткаченко. 2019 р.

2. Обкладинка другого,  повного видання книги «Під чорним тавром»

3. Б.Ткаченко: «Є, козаче, що згадати – і сумного, і смішного»