Друк
Розділ: Дослідження

Бесіди з Борисом Ткаченком, автором першої в Україні документальної книги про Голодомор

Знайомтесь: Борис Іванович Ткаченко -  письменник, краєзнавець, етнограф, колекціонер українських старожитностей. Автор 11 книг, в т.ч. й першої в Україні про Голодомор ( «Під чорним тавром»), номінованої на Шевченківську премію. Лауреат літературних  премій імені М.Хвильового і В.Стуса. Живе у м.Лебедині Сумської області. Унікальна особистість, спілкування з якою, впевнені, не залишить байдужими наших читачів. Прислів’я «Життя прожити – не поле перейти» у його випадку це і поля, які він виміряв ногами як агроном (за фахом і місцем роботи), і поле  історії, поле страждань українського народу, яке перетнув разом із ним як письменник-патріот.

- Борисе, Івановичу, у колах української інтелігенції  Вас називають патріархом дисидентського руху. Чи згодні Ви з цим? Через що свого часу Ви потрапили під пильне око КДБ і якими були наслідки такої «уваги»?

- Відповідаю так: звання почесне. Чи я його заслужив? Навряд. Справа в тому, що дисиденти за щось боролися, а я не боровся, я відбрикувався від КДБ. Але, якщо хтось називає мене патріархом, то, з огляду на мій вік, я - «за». Щодо «пильного ока», то в радянські часи, якщо хтось відрізнявся від інших, був помітним, того КДБ одразу ж «брав на олівець».

Мене вони запримітили ще тоді, коли я був студентом Сумського педагогічного інституту імені А.Макаренка. Усі предмети нам тоді викладали російською мовою. От я і написав листа на ім’я ректора Ялового (Яловий Федір Михайлович, ректор інституту  в 1959—1968 рр. – ред.), мовляв, ви готуєте випускників для  українських шкіл, а викладаєте російською. Чи не краще викладати українською, щоб ми були кращими фахівцями? Цього листа підписали 18 чоловік із нашої групи, і я з цим листом пішов до ректора. Він прочитав і каже: «Все правильно, так і треба». На цьому все  скінчилося. На другий день приходимо в аудиторію, нам знов читають російською, і так наступні три дні.  Я знов до ректора, ректор психонув, бо він то команду щодо мови викладання  дав, а її не виконують. Коли приходить на лекцію одна викладачка, Галина Андріївна (прізвище не пам’ятаю),  і каже: «Тут некоторые из вас ходили к ректору и просили читать на украинском. Так вот,  я буду читать, как читала, а для щирых украинцев из села буду переводить на их мову». Я знову пішов до ректора і заявив: «Навіщо ви ділите нас на щирих і не щирих? Ми всі радянські українці і , як майбутні викладачі українських шкіл, для більшої фаховості просимо читати лекції українською мовою».

Після цього на чергову «пару»  приходить ця Галина Андріївна і починає читати лекцію … українською мовою. Частина аудиторії (з тих, кому потрібна була тільки «корочка» про вищу освіту) невдоволено зашуміла, а вона не звертає увагу на них  і продожує читати  далі.  З того часу усі предмети нам в інституті стали читати українською. Це був десь 1964 чи 1965 рік.  Але чоловік  цієї викладачки працював у «сірій хаті» (будинок КДБ в Сумах – ред.), от із тих пір я і попав під «пильне око».

А далі було так. Та ж Галина Андріївна  не прийняла у мене курсову роботу з історії СРСР. Через це мене, як студента, який не здав курсової,  не допустили ні до заліку, ні до екзамену з цього предмета. Тоді я перевожусь до  Київського державного університету імені Т.Шевченка  з тими «хвостами». До речі, з інших дисциплін  у мене були тільки «п’ятірки». Згодом приходить мені з Києва виклик на сесію, а мене з роботи не відпускають. Я і так і сяк, і просив, і молив, нічого не допомогло. Думаю, це була така негласна «порада» від КДБ, щоб не дати мені, «неблагонадійному», можливості отримати вищу освіту. Закінчилося все тим, що я поїхав до Києва сам, без дозволу, і  одним днем здав відразу чотири екзамени. На одному з цих екзаменів викладач мене запитує: «А що це у вас усі п’ятірки, а тут якісь «хвости»? Я все йому розповів, як і чому,  тоді він і говорить: «Завтра зайдіть о сьомій ранку в таку-то аудиторію, вас чекатиме екзаменатор». – «Так навчання розпочинається о восьмій». – «А ви зайдіть о сьомій і обов’язково закрийте ці «хвости».

Наступного ранку прийшов я до тієї аудиторії. Там сидить чоловік, лівої руки в нього немає – пустий рукав засунутий в кишеню, фронтовик. «Сідайте», - каже. «Поганяв» мене по предмету, поставив залік, зарахував екзамен і питає: «А курсова робота?» Я кажу: «Так я не знав, що треба з собою взяти. Я зараз принесу» - «Не треба. Буде пізно». І курсову мені зарахував, хоч і не бачив її. Чому «буде пізно», я лише потім зрозумів.

Я з заліковою студентською книжкою йду до деканату, щоб зафіксували, що у мене всі заліки погашені і екзамени теж, а там мені жіночка-методист  і каже: «Тут приходили к нам «товарищи», интересовались вами. Почему, мол,  агроном (до цього Борис Ткаченко закінчив сільськогосподарський технікум – ред.) учится на историка? И как это он  у вас в университете с его «хвостами»?  Але вони запізнилися, бо я встиг все здати. Ось такою була моя перша сесія в університеті…

- І від Вас відчепились?

- Якби. Наступного року приходить новий виклик на сесію, а мене знов не відпускають. Цього разу придумали, що, нібито, у Лебединській «Сільгосптехніці», де я працював, сталася крадіжка. Почали мене тягати на допити, і кажуть, що допоки не закінчиться слідство, я не маю покидати Лебедина. Так тягнулося два тижні. За день, коли я мав би вже бути в Києві на сесії, рано-вранці під’їжджає до нашого подвір’я міліцейський «бобик». Вийшла до них  моя дружина. «Нам потрібний Борис Ткаченко» - «Так його немає. Він поїхав на сесію» - «Як поїхав? Він не мав права від’їжджати, та й автобуса сьогодні немає» - «А він попутками». З тим вони і забралися.  Я цю розмову чув, скумекав, до чого йдеться, швидко штани натягнув і городами в очерет, очеретом вийшов на околицю міста, спіймав попутку до Михайлівки, потім до Штепівки, а звідти до Києва. Сесію успішно здав, тож  відбувся ото  лише легким переляком…

- Університет Ви все ж закінчили, а якою була Ваша дипломна робота?

- Називалася вона «Архітектура Лебединщини феодального періоду». Це те, що не спишеш ніяк, бо ніхто цю тему не досліджував, це треба бачити і описати:  церкви, хати, клуні, подвір’я і т.д. Викладач, який вів мене,  каже: «Що це за тема? Ти ж історик, а це краєзнавство» - «Але ж краєзнавство це теж шматок історії», - заперечив я. Він погодився: «Ну, так, правильно. Пиши». І порадив мені з цією роботою звернутися до Івана Макаровича Гончара (архітектор,  мистецтвознавець, створив перший в УРСР  приватний музей етнографії і творів народного мистецтва – ред.) А потім я познайомився із Стефаном Андрійовичем Таранущенком  (мистецтвознавець,   знавець української архітектури, музейник, дослідник української старовини – ред.), який в 30-х роках відбув 5 літ таборів. Вони дали мені цінні поради, і диплом я захистив. Хоча не без труднощів. Тоді було прийнято в таких роботах обов’язково посилатися на ті чи інші постанови з’їздів КПРС, а у мене в роботі нічого такого не було. Тому мене довго розпитували, де і як я збирав фактаж. В кінці-кінців, голова екзаменаційної комісії Кость Григорович Гуслистий, відомий як дослідник історії України середніх віків, каже: «Ваша робота зарахована, як дослідницька,  більш того, ми  вас зараховуємо в аспірантуру». Я – на сьомому небі, приїжджаю додому і кажу жінці: «Так і так, я – аспірант». Вона питає: «А що там платять?»- «Сто рублів». – «Ну, тобі то вистачить, а що нам з дітьми робити?» Отак моє навчання в аспірантурі і закінчилося.

-  У 2007 році світ побачила  Ваша книга «Важка стежина до Бога»,  присвячена репресіям церкви, які чинили більшовики в Україні, зокрема, на Лебединщині. Ви почали збирати матеріали про історію церков Лебединського краю ще тоді, в процесі роботи над дипломом?

- По суті, тоді, коли писав дипломну роботу. Але ця тема зачепила мене раніше. Доля пощастила мені на початку 60-тих познайомитися з лебединським священиком отцем Іоанном (Іван Приходько), який відбув 20 років сталінських таборів, хрестив ув’язнених в Заполяр’і, ледь не загинув на копальнях у Красноярському краї. І ми спілкувалися з ним до кінця його життя, він помер на 98-му  році, і я його ховав, яму копав... Він багато про що мені розповідав архі-цікавого про післяреволюційні події, про громадянську війну, бо отець Іоанн у свої 18 років, ще до того, як став священиком, був учасником тих подій,  гарцював верхи на коні з шаблею на Полтавщині, воював і на стороні Махна, і, як він сам казав, був «… і в червоних, і в сіро-буро-малинових, але завжди тільки за Україну».

- Повертаючись до Ваших взаємовідносин з КДБ. Розкажіть, будь ласка, історію з підслуховуючими пристроями, які встановили у Вашому будинку. Як Ви виявили ці пристрої  і що з ними зробили?

- Було таке діло, здається, у 1968 році.  Викликає мене якось парторг (а я тоді був членом КПРС) і каже, що мені треба зайти в райком партії. Я пішов, заходжу до кабінету другого секретаря райкому, а він говорить: «Тут кажуть, що ти збираєш у старих людей рушники, сорочки, старі речі, то я тобі раджу:  це - дурне, кинь цим займатися. Почув?» - «Почув» - «Іди». Вийшов я з кабінету, а назустріч мені якийсь дядько – такий вищий за мене, симпатичний, виправка військова… «Ткаченко?» - «Ткаченко» - «Запрошую вас на бесіду» - «А хто ви?» - «Я капітан КДБ такий-то» - «А посвідчення?» Витягує і показує мені своє посвідчення. Повів він мене через дорогу в готель «Лебединський» , 29 кімната, третій поверх. Двері - на ключ,  і починається розмова.

«Де ви були такого то січня?» - «Де я був?  На роботі був, це ж робочий день» - «Та ні, ви були на квартирі у Дзюби» (тобто,  у Івана Михайловича Дзюби, українського літературознавця, дисидента, автора забороненої в СРСР книги «Інтернаціоналізм чи русифікація» - ред.) Тоді я кажу собі: «Стій, так це ж була сесія в університеті». А під час тієї сесії я ходив до Івана Макаровича Гончара, і показував йому свої оповідання, які тоді писав. Він їх прочитав і каже: «Знаєш що, я в цьому ділі не дуже петрю,  звернись до мого знайомого, письменника Івана Дзюби». Дав мені Гончар листа-рекомендацію до Дзюби, де було сказано «прийми його, як мого сина». Приблизно так. І я пішов до Івана Михайловича Дзюби.

Пам’ятаю, була зима, тихій вечір, я шукаю його будинок, а будинку з потрібним мені номером немає. Почав питати у людей, і один чоловік мені каже: «Давайте я вас проводжу» і привів під самі двері квартири Дзюби. Тільки пізніше я зрозумів, що то був кадебіст, який «пас» Івана Дзюбу і фіксував усіх, хто до нього приходить. До речі, квартира Дзюби була у будинку, де жили, не повірите,  переважно працівники КДБ.

Я зайшов до квартири, представився, передав листа від Гончара, Дзюба почитав мої оповідання, дав деякі поради, а коли ми вже прощалися, я кажу: «Іване Михайловичу, ви написали книгу «Інтернаціоналізм чи русифікація», хотів би її почитати» - «Добре, я вам дам». І дав мені машинописний рукопис, десь десяту чи дванадцяту вже копію. Я її за пазуху заткнув і з цим примірником повернувся до Лебедина і щовечора, перед тим як заснути, читав цю книжку.

Так от, повертаючись до тієї розмови в готелі з капітаном КДБ. «Ви брали у Дзюби книгу ««Інтернаціоналізм чи русифікація»,- запитує. – «Так». – «Читали?» - «Так, читав». – «Де вона?» - «У мене вдома». – «Несіть її сюди». Я встав, підійшов до шафи, де висіло моє пальто, почав одягатися і тут помітив темно-синій згорток паперу, що лежав у цій шафі. Він був дещо надірваний, і з нього стирчали якісь штативи з пробірками. І тут я згадав: «Стій, так таке ж поставили вчора у мене вдома». До цього я їх бачив, коли прийшов ввечері з роботи,  і спитав, що це. А дружина каже: «Та це приходили з санстанції, аналіз повітря брали в оселях забудовників і попросили поки залишити все це у нас». Ось тут я і зрозумів, що це щось не те, що їй сказали. А ще  минулого вечора приходив до мене гість, який казав, що у нього є знайомі в Канаді, з наміром викликати мене на якусь відверту розмову.  Зібравши все це в голові до купи, я розумію, що ці штативи  - якийсь підслуховуючий пристрій, беру їх і кидаю у палаючу грубку.  А разом з ними і деякі папери,  що у мене були і які привозив з Києва, і листи. Це був початок березня, грубку вдень ще топили. Після цього взяв книгу Дзюби і повернувся в готель, де на мене чекав капітан КДБ.

Приходжу в готель, віддаю книгу і кажу: «Ось те, що я брав читати». Через хвилин 15-20 йому дзвонять, він підскакує: «Як? Не може бути!» Вискочив, десь за годину повертається дуже злий, каже: «Ну, все ми закінчили, давайте я вас проводжу». Проводить до автобусної зупинки, а там на мене вже чекає міліцейський «бобик», у  ньому  начальник міліції, який підвозить мене до самої хати.  Я заходжу - всі двері навстіж. З грубки увесь жар витягли на підлогу, підлога загорілася, її загасили – шукають щось у грубці.

«Де штативи, що у тебе залишали?» Діватися нікуди, кажу: «Кинув у грубу». – «А чого?» - «А чого їх без мого дозволу поставили?» Дурне запитання -  дурна і відповідь. Те, що у грубці залишилося, забрали з собою, але потім у золі я знаходив ще деякі деталі.

А  дружина розповіла, що після того, як я повернувся в готель, через  хвилин п’ять  приїхала бригада і почала шукати ці штативи. «Де вони?».  Дружина каже: «Та він їх кинув у грубку», але показала не на ту грубку, а на іншу. І, коли вони нічого не знайшли і  повернулися, все вже згоріло. Але то були не пристрої для запису розмов, а мікрофони  з передатчиками, вмонтовані в штативи. А сигнал з них передавався і записувався на апаратуру в сусідній хаті. Років через два сусід покликав мене на день народження пити горілку і розказав, що перед тим, як сталася та пригода з штативами, викликали його до міліції і почали допитувати, де він брав залізо на хату. А потім говорять: «Ну, ладно, судити вас не будемо, але нехай у вас на квартирі поживуть оці люди. Вони хочуть купити хату і, поки шукають підходящу, поживуть у вас». Це було ще за два тижні до обшуку у мене. І потім сусід через нещільно закриті двері в кімнату, де оселилися ці люди, побачив, що там якісь чемодани, лампочки горять, антена натягнута… «І тут ми зрозуміли, - каже сусід, - що це вони Бориса «пасуть». Ось така була історія…

(Далі буде)

Розпитував Олександр Гвоздик

На світлинах:

1. Письменник Борис Іванович Ткаченко

2. За письменницьким столом в своєму домашньому музеї в Лебедині