Публікуємо біографію відомого діяча українського руху в Росії, активного популяризатора української пісні й культури на теренах Російської Федерації Валентина Іващенка

Народився Валентин Володимирович Іващенко у місті Богуславі Київської області 15 березня 1951 року. Закінчив Богуславську середню школу №1 у 1968 році.

Батьки: мати Параска Антонівна все життя пропрацювала санітаркою в районній лікарні; батько Володимир Карпович − шофером на різних підприємствах міста. На долю батька випали роки концтабору в Австрії (три роки в Маутхаузені), п'ять років служби в армії, дві «поїздки» на цілину (1953-54, 1960-61 роки), будівництво паперового комбінату в Карелії  (1952-53 роки).

В сім'ї Валентин був старшим сином. Сестра Галина − вчений-зоотехнік. Все життя пропрацювала в сільському господарстві. Молодший брат Володимир − будівельник.

Дружина Марія − медичний працівник, разом вони виховали двох дітей: син Сергій − професійний військовий, донька Оксана − художник.

Валентин Іващенко − професійний військовий: закінчив Червонопрапорний військовий інститут фізичної культури (м. Санкт-Петербург, 1971-1975 рр.).

Роки служби в армії (1975-1996 рр.) пройшли майже по всій території СРСР. Військову службу закінчив у м. Уфі старшим викладачем кафедри фізичної підготовки та спорту УВВАУЛ (Уфимське вище військове авіаційне училище льотчиків). Звільнився в запас у званні підполковника. У 1996-2008 роках працював інструктором з лікувальної фізкультури ЛВС (Ленінградський воєнний санаторій, м. Санкт-Петербург). Він майстер спорту, також підготував близько 30 майстрів спорту і 400 пілотів для авіаційних полків Росії та 45 − для ВПС України.

З Уфи до Петербурга Валентин приїхав у 1997 році. В Уфі у нього яскраво проявилася любов до української культури і почалася творча діяльність на ниві її вивчення та пропаганди. Він був  засновником Українського союзу офіцерів і українського офіцерського клубу при Уфимському вищому військовому авіаційному училищі (1991 р.), «Українського дому» на базі цього ж училища (1992 р.), засновником, а потім солістом українського хору «Кобзар», який у 1996 році отримав звання народного колективу. Очолював протягом 1994-1996 рр. РКНЦ «Кобзар як заступник голови і організатор культурних програм. 

Прибувши до Санкт-Петербурга, він відразу вступив до місцевої української культурної автономії, де почав реалізовувати всі свої задуми і творчі плани. Став заступником голови українського фонду культури Санкт-Петербурга й області, членом культурного центру при діловому клубі «Україна − Санкт-Петербург». Кілька років був головою організації «Українського національного руху», який обстоював національну самобутність українського мистецтва, захищав українську мову, як самостійну мову нації. У цей період було проведено багато концертів, присвячених видатним поетам, музикантам, для яких національний патріотизм був головним сенсом їхнього життя і творчості. Влаштовувались вечори, присвячені таким поетам, як Василь Стус, Олена Листопад, Ліна Костенко. Найважливішою справою Руху − було встановлення пам'ятника репресованим і розстріляним у Левашівській пустині.

Головним для Валентина Іващенка упродовж 24-річного терміну життя в Санкт-Петербурзі було пропагування української пісні − старовинної й сучасної, бажання познайомити петербуржців із поезією, історією, видатними діячами науки і культури України.

Велику роль у житті пана Валентина відігравали задумані ним фестивалі. Він хотів пропагувати українську культуру через людей, які творять українською мовою. Так народився фестиваль «Українська пісня сучасних авторів», імені Григорія Кузовкова, заслуженого співака України, який багато років працював у діаспорі, пропагуючи українську пісенну культуру.

У 1998 році Іващенко створює ансамбль «Співаночки», з яким виступає в бібліотеках, будинках культури, санаторіях і на різних майданчиках, пропагуючи народну пісню. Ансамбль проіснував два роки. В цей же період він часто пише статті про українців, які мешкають далеко від Батьківщини, розміщуючи їх на інтернет-сайтах або розповідаючи про них по богуславському та київському радіо, з журналістами яких він був дружній. Уже в перші роки перебування в Санкт-Петербурзі він задумує книгу про яскравих представників української діаспори, яку йому вдалося видати лише в електронному вигляді у 2016 році − це книга «Спогади».

Валентин знайомиться з композиторами Валеріаном Стратуцею та Віолеттою Гриневич, яким дарує свої вірші, написані раніше і дуже популярні серед українців Росії. В результаті співпраці В. Стратуца пише одну пісню на його вірші «Ми − не шматок відірваний», яка почала виконуватися діаспорними хорами з різних міст. В. Гриневич протягом декількох років написала 15 пісень. Серед них такі, що часто виконувалися солістами і стали лауреатами багатьох конкурсів пісні, зокрема: «Чи так вже далеко», «Гора конвалій», «Свято жайворонків» та інші.

З 2000 року Валентин Іващенко проводить дуже багато своїх зустрічей на «Вечорницях у Валентина». Основною метою цих чудових заходів було ознайомлення з українською національною культурою через знайомство людей один із одним. Якщо спочатку він збирав лише українців, то пізніше почав запрошувати людей різних національностей. В результаті цих зустрічей зав'язувалася справжня дружба, повага, знайомства і вони перетворювалися на свято для душі всіх присутніх, дарували більшу життєву енергію.

Люди з великою радістю приходили на ці вечори. Валентин збирав цікавих музикантів, артистів – як професіоналів, так і аматорів, і кожен вносив свою лепту в атмосферу свята. Були вірші, пісні, концертні номери, вітання з днями народження, зі святами, вручення подарунків за якісь заслуги, були виступи національних артистів, національних колективів. Тут панувала атмосфера, що підтримувала життя і оптимізм у кожній людині надовго. Особливо запам'ятовувалися свята з фольклорною основою на Різдво: з козою, зі святим Миколаєм, з масляничними іграми. Поступово свята почали збирати дуже багато народу, але організовувати їх ставало все складніше. Будинки культури, які повинні були, по ідеї, підтримувати організаторів зустрічей, почали брати великі гроші за приміщення. Валентин не зміг впоратися з орендою, а допомогу йому мало хто надавав. Тому це прекрасне, неймовірно дружнє починання стало зникати і в останні роки перетворилося на зустрічі друзів у невеликому колі.

У 2001 році Валентин Іващенко разом з Віолеттою Гриневич організовує ансамбль «Рось». Колектив існуватиме в різних складах до кінця життя свого засновника. З «Россю» Валентин виступав дуже багато на конкурсах, концертах, різних заходах Санкт-Петербурга. Відвідує інші російські міста − Москву, Мурманськ, Новгород, Псков і т.д., а також Україну. Це було його улюблене дітище, яким він жив і радів, що у нього є можливість показати культуру через ансамбль: «Рось» стала лауреатом багатьох конкурсів, виступи колективу  завжди були гідними й цікавими.

Любов Валентина до України дуже яскраво проявилася в його любові до міста свого народження − Богуслава. Він взагалі не міг жити без поїздок на Батьківщину. У нього було там багато друзів і він, поки жива була мама, весь час приїздив до свого батьківського гнізда, виступав у місцевій пресі й на радіо. Йому дуже хотілося, щоб чудові артисти, які жили в цьому місті, приїжджали до Санкт-Петербурга і виступали там. Завдяки йому це відбувалося: до міста на Неві приїздила Богуславська капела і виступала в Академії мистецтв, приїжджала учениця − десятирічна дівчинка, яка стала переможницею конкурсу української народної пісні, приїжджав ансамбль народних інструментів, який виступав у БК «Московський» та в Будинку національностей. Він вів велику роботу з організації таких заходів, сам проводив екскурсії для приїжджих, часто йому доводилося їх розміщувати й годувати. Це була велика і важка робота.

Крім Богуславських артистів він організовував виступ Кубанського хору, артистів із Москви, Естонії і т.д. Все це вимагало багато сил і часу. Це була його данина своїй Батьківщині, яка виховала цього чудового громадського діяча, артиста, людину.

Мрія Валентина про те, щоб у Пітері лунала сучасна українська пісня, виразилася в створенні конкурсу української пісні «Українська ліра у Санкт-Петербурзі». Було проведено кілька міжнародних конкурсів у 2011, 2012, 2014 роках.

Вся робота з організації цих конкурсів лягала на Валентина. Після останнього з них він захворів і конкурси більше не проводились, але вони залишили яскравий слід у душі багатьох артистів і глядачів.

Валентин Іващенко дуже хотів, щоб у Санкт-Петербурзі з’явився клас із вивчення української мови й культури. На початку нинішнього століття були організовані такі класи і кілька років, поки діаспора могла їх підтримувати, вони існували. Валентин проводив із дітьми заняття і зустрічався часто, щоб поспівати з ними та поспілкуватися.

Іващенко є літописцем всіх подій початку нового століття. Він багато знімав, робив відеозаписи. І найцікавіше в житті діаспори збереглося завдяки йому. Валентин залишив великий слід в культурі Санкт-Петербурга, тому що ця культура багатонаціональна й різноманітна. Він був яскравою зіркою в українській культурі, але дружив з усіма. Його виступи, як соліста, зустрічалися оваціями. Навіть відомий оперний співак Василь Герелло оцінив його талант і часто запрошував виступити на заходах.

Багато років Валентин Володимирович працював над сімейною книгою, де розповів про своїх батьків, родину, друзів. Вона була видана в дуже маленькому тиражі, але ця книга − це епоха життя сім'ї, країни і самого автора.

Один із останніх виступів пана Валентина відбувся 14 березня 2020 року на ювілейному вечорі композитора Віолетти Гриневич, де він виконував пісню на свої вірші «Свято жайворонків», прикрасивши її звуками свистульки, імітуючи щебетання пташки.

Друга пісня була виконана ним на вірші улюбленого Тараса Шевченка − «Ой, гоп того дива». Ця пісня супроводжувалася хореографічними елементами і була зустрінута бурхливими оплесками глядачів.

Останній виступ із ансамблем «Рось» відбувся наприкінці березня 2020 року, коли вже була оголошена пандемія. Це був конкурс. Валентин Іващенко став його лауреатом як соліст, а колектив посів друге місце за виконання народної пісні.

12 червня 2020 року на сімдесятому році життя Валентина Іващенка не стало.

Валентин Володимирович Іващенко не був професіоналом у галузі культури, але його серце було віддано українському мистецтву, українській пісні. Цю любов він проніс через усе своє життя і передав її людям.

У всіх, хто знав Валентина багато років, народжувалося відчуття, що він з іншої епохи − де правда і честь гідні поваги, де робота з розвитку культури − є основою життя всіх людей різних національностей, де гордість за свою націю не є чимось ганебним, де пісня належить всім людям і гріє своїм змістом і душевним виконанням всіх, хто її слухає.

Своєрідним епіграфом до життя і творчості Валентина Іващенка можуть слугувати слова з його вірша, на який Валеріан Стратуца написав пісню. Це своєрідний гімн закордонного українства:

Ми − не шматок відірваний,

Ми − частка України.

Живе́мо на чужині...

Сивий кобзар з бандурою

Думу сумну веде,

Про щастя, що не збулося,

Про волю, що прийде́́...

Деякі етапи творчої діяльності Валентина Іващенка на терені української культури:

Далекий Схід:

− українські концертні бригади в складі автоклубу з гастролями по селах, шахтах Партизанського району (1979-1986 роки);

Білорусія:

− учасник обласного фестивалю народної творчості в м. Брест (1987 рік);

Башкортостан:

 − засновник Українського союзу офіцерів і українського офіцерського клубу при Уфимському вищому військовому авіаційному училищі (1991 р.);

− на Всесвітньому форумі українців у м. Києві прийняв присягу на вірність Україні (1992 р.);

− засновник «Українського дому» на базі Уфимського вищого військового авіаційного училища (1992 р.);

− лауреат фестивалю солдатської пісні «Вікторія» в м. Самарі (1993 р. - 3 місце);

- засновник українського хору «Кобзар», а надалі − соліст цього колективу (1993 р., м. Уфа);

− у складі українського козацького ансамблю «Будьмо!» − переможець республіканського конкурсу до 50-річчя Перемоги (1995р., м. Уфа);

− український хор «Кобзар» у 1996 році отримав звання народного колективу (Валентин Іващенко − соліст хору);

− заступник голови українського республіканського центру «Кобзар», організатор культурних програм (1994-1996 рр., м. Уфа).

Місто Санкт-Петербург:

− організатор літературно-музичного клубу «Вечорниці у Валентина» (1996-2006 р.р.);

− заступник голови Українського фонду культури Санкт-Петербурга та Ленінградської області (1996 р.);

− організатор і соліст українських ансамблів «Мрія», «Співаночки», «Рось», «Козаки Полуботка», соліст ансамблю козацької пісні «Руси», «Отрада» (1996-2009 р.р.);

− заступник голови ради Української національно-культурної автономії м. Санкт-Петербурга (1998-2007 р.р.);

− голова Організації українського національного руху м. Санкт-Петербургу (2000-2005 р.р.);

− у складі дуету «Мрія» − лауреат фестивалю української пісні «Червона рута» (2000 р., м. Воркута), фестивалю української пісні ім.Кошиця (2001 р., м. Москва), авторської пісні «Струни фортів» (2003 р., м. Кронштадт);

− у складі народного ансамблю «Отрада» − лауреат фестивалю української пісні ім. Кошиця (2006 р., Москва), I премія; Гран-прі фестивалю «Невские купола» (2007 р.);

− лауреат вокально-хорового конкурсу української пісні фестивалю «Сорочинський ярмарок у Москві», присвяченого 200-й річниці М.В. Гоголя (1-ша  ступінь у номінації «Солісти»), 2009 р.;

− організатор і координатор заходів із освячення пам'ятного хреста «Українцям, жертвам більшовицького тоталітарного режиму, розстріляним в 1937-1938 роках» (Левашовське меморіальне кладовище, м. С.-Петербург, 2001 р.);

- організатор та учасник гастролів ансамблю авторської пісні по Дніпропетровщині (м. Кривій Ріг, м. Орджонікідзе, 2001 р.) на підтримку Віктора Ющенка і «Нашої України» в виборчій компанії до Верховної Ради України;

− 2001-2004 рр. − організатор і учасник творчих вечорів українських поетів Олександра Дорошенка (м. Санкт-Петербург), Анатолія Самойленка (м. Київ), Марії Тарасюк (м. Богуслав), Антоніни Листопад (м. Краснодон), Олени Захарченко (м. Санкт-Петербург), Олекси Полішкарова (м. Санкт-Петербург); композиторів Валер'яна Стратуци, Віолетти Гриневич (м. Санкт-Петербург) в містах Санкт-Петербурзі та Москві;

− автор щомісячної програми в Олександро-Невській лаврі «Що то за дивина − Українська родина» (2005-2007 рр.);

− член організаційного комітету та ведучий фестивалю «Українська весна в Санкт-Петербурзі», (2005-2007 рр.).

Поетичні твори Валентина Іващенка надруковані в газеті «Криниця» (м. Уфа, 1994-1995р.р.), в збірнику «Малахітова шкатулка» (м. С.-Петербург, 2003р.), в газеті «Вісті Богуславщини» (м. Богуслав, 2000 р.), в збірнику «Ода рідному краю» (м. Київ, 2004 р.), в книзі автора «Ми − частка України» (м. С.-Петербург, 2002 р.).

Повне видання творів автора вийшло в книзі віршів «Краплиночка душі» (м. Біла Церква, 2008 р.).

Підготував Віктор Гіржов

При створенні цієї біографії були використані матеріали, підготовлені головою Союзу українок «Петербурженка», секретарем Спілки письменників «Багатонаціональний Санкт-Петербург» Галиною Красилич та композитором Віолеттою Гриневич.

На світлинах:

  1. Валентин Володимирович Іващенко.
  2. Валентин Іващенко був одним із найактивніших провідників української культури в Росії.
  3. Найбільш органічно пан Валентин почував себе в козацькому вбранні.
  4. Для справжнього артиста – місце виступу не має значення, головне – аудиторія.
  5. Валентин Іващенко на ІІ-му Міжнародному конкурсі сучасної української пісні «Українська ліра Санкт-Петербурга» ім. Георгія Кузовкова виконує пісню на слова Олександра Дорошенка «Співай, Кобзарю...», лютий 2012 року.
  6. Валентин Іващенко (зліва) і заслужений артист України Георгий Кузовков (у центрі); крайній праворуч – голова НКАУ м. Санкт-Петербург Василь Тегза.
  7. Валентин Іващенко з камерою на Дворцовій площі Санкт-Петербурга.
  8. Валентин Володимирович завжди був душею будь-якої компанії.
  9. Композитор Віолетта Гриневич, з якою Валентина Іващенка пов’язувала багаторічна творча співпраця.
  10. Перший склад ансамблю «Рось».
  11. Останній склад ансамблю «Рось».

Додати коментар


Захисний код
Оновити

Вхід

Останні коментарі

Обличчя української родини Росії

Обличчя української родини Росії

{nomultithumb}

Українські молодіжні організації Росії

Українські молодіжні організації Росії

Наша кнопка